Щоб голова не боліла

– Так, Ніку.

– Звідки ти знаєш, що це я телефоную?

Інна засмутилася. Ось, знову видала себе.

– Здогадалася, любий, – відповіла. – Телефон по-особли­вому дзвонив.

Він сприйняв її пояснення як жарт.

Та Інна не лише відчула, що це Нік, а й ніби спостерігала за ним. Ось він насупив брови, потім почухав себе за лівим вухом. Вона бачила його дії нечітко, та й то лише тоді, коли чоловік рухав пальцями чи м’язами обличчя. І це було швид­ше не зорове сприйняття, а якесь неусвідомлене відчуття чи то набігаючої хвилі, чи то наповзаючого темно-сірого сліду. Кожен рух видавався ніби розмазаним, але вона його легко вгадувала.

Утім, ці дивні метаморфози стосувалися не лише Ніка. Завжди, коли дзвонив телефон, Інні здавалося ніби він ви­кликає її на якийсь міцніший зв’язок, ніж за звичним нашим уявленням може дати цей пристрій для спілкування. Вона брала слухавку, якщо хотіла говорити з тим, хто їй телефо­нував, але могла й не підходити до телефону, якщо відчува­ла, що передбачається розмова з неприємною їй людиною.

У неї були й інші особливості, які вона називала своїми вадами, бо ті лише ускладнювали їй життя. Якщо вона сер­дилася, то на кухні починався справжній феєрверк – горіли чайники, сама по собі вмикалася плита й інші електропри­лади. Міг раптом задзеленчати будильник чи замовкнути ра­діоприймач, подзвонити телефон, коли ніхто не набирав її номера. Телевізор також починав показувати якісь риски чи хвилі й неприємно сичати. Кожен її душевний порух дивно відгукувався в довколишньому технічному світі.

Уночі Інна не завжди могла виспатися, тому що дух її частенько полишав тіло й мандрував, куди йому заманеться. Інколи вона була свідком пригод і подій, які ще не трапили­ся. Жінка не одразу це зрозуміла, бо частіше бачила зовсім незнайомих людей, ще й за тридев’ять земель від рідного міста. Та потім вона пережила сильний стрес, бо зазирнула в майбутнє своїх близьких. А ще більше злякалася, коли її сновидіння повністю справдилися.

При цьому в неї майже постійно нестерпно боліла голова. Вона ходила до лікарів, але ті не могли встановити причини її страждань, і жінка в розпачі навіть поривалася вкоротити собі віку – вистрибнути з балкона. Але квартира її була на четверто­му поверсі, й Інна боялася, що не розіб’ється на смерть, а лише покалічиться, тому останньої миті передумала. Пригорщами приймала знеболювальні ліки, які їй майже не допомагали.

Одного разу вона зустріла свою знайому – астролога Таню – й попросила скласти для неї гороскоп, котрий, мож­ливо, пролив би світло на її страждання. Через кілька днів Інна зайшла до Тані на роботу. Провидиця багато чого ці­кавого розповіла про неї, але те, що є сильний Уран та якісь тау-квадрати в її натальній карті – нічого не підказало: голо­ва боліла так, що терпіти було несила.

Дивлячись на свій зірковий «портрет», Інна й сама ніби розуміла, що означали ті різнокольорові лінії, намальовані в колі, й ті значки, що стояли в зодіакальних знаках. Але відчу­вала вона їх енергетично, вони ніби зачіпали струни в її душі, які відкликалися з надривним болем.

Інна вирішила сама вивчити астрологію й дуже швидко розібралася в її азах. Через кілька місяців під псевдонімом Біла вона вже виступала з власними дослідженнями на кон­ференції в Києві, а ще через півроку – в Москві.

Там зібралися не лише астрологи, а й екстрасенси, йоги, ясновидці, уфологи, знавці карт Таро й багато інших непере­січних та трохи дивних чоловіків і жінок. Інна Біла потрапи­ла в коло собі подібних, і в неї навіть голова перестала боліти.

Якийсь чоловік рамочкою міряв біополе всім охочим і, коли випадково направив її ріжки на Інну, – ті закрутилися, як ска­жені. Він підбіг до жінки й схопив її за руки:

– Ви знаєте, яке у вас сильне біополе?

– Та, мабуть, знаю, – відповіла Інна.

– Давайте ретельніше зміряю. Станьте під стіною, а я від­ходитиму.

Але великої зали не вистачило. Чоловік уже відбіг метрів на десять від Інни, а рамочка все крутилася й так вібрувала, що мало не дзижчала.

На другому поверсі, куди піднялася Біла, перевіряли зді­бності ясновидців. В запечатаних конвертах були різні малюн­ки, й люди намагалися вгадати, що там зображено. Інна зо­середилась і, провівши рукою над біленькими прямокутника­ми, розрізнила спочатку коло, потім квадрат, далі – зірочку. Для неї це було нескладно, але інші учасники, розірвавши конверти й пересвідчившись у її правоті, запідозрили, що вона в змові з організаторами тесту. Інна знизала плечима й пішла далі – їй нецікаво й непотрібно було щось комусь до­водити. В неї були складніші проблеми.

За кілька днів Інна Біла стала зіркою московського зі­брання. Коли вона виступала, щось розповідаючи про енергетичне значення астрологічних символів, у залі мож­на було почути, як пролітає муха, – так уважно всі її слу­хали. Вона ніби мала якусь невловиму владу над публікою, хоча говорила зовсім просто й не дуже по-науковому. Якби цю саму доповідь читала інша людина, її, можливо, навіть освистали б, особливо корифеї від астрології. Але всі бук­вально потрапляли під дію Інниного, якогось ніби випад­кового, гіпнозу й сиділи непорушно, як у трансі.

Між тим, удома, в Харкові, напередодні поїздки до Мо­скви, з нею трапився дивний випадок – вона вперше поми­лилася в своєму відчутті людини. Жінка мріяла зустрітися з найславетнішим московським астрологом, професором, який ще до війни вивчав астрологію в спеціальному інституті в Берліні. Діставши його телефон, Інна подзвонила й нетерпляче слухала гудки. В своїй уяві вона вже бачила сивого худого чо­ловіка, – такого собі богоподібного лагідного старого. Але як тільки почула в слухавці чоловічий голос – та картинка в її свідомості миттю розтанула, явивши натомість зображення сердитого міцного чоловіка з упевненими словами й рухами – повної протилежності невідомо ким навіяному образу.

І коли на конференції тут, у Москві, світило астрології вийшло на сцену, вона одразу впізнала його й зітхнула – це не був її вигаданий омріяний учитель, швидше він нагадував якогось чиновника чи військового у відставці. Інна повністю втратила до нього інтерес.

Але фантом сивого старця ще переслідував жінку, ніби нама­гаючись достукатися до її душі, та Інна не відчула в його образі пульсу життя й зрозуміла, що той приходить до неї з потойбіч­чя, а вона боялася вступати в контакт із мертвими.

Конференція відбувалася на базі одного з міських санато­ріїв, тож її учасники жили в розкішних кімнатах, а Інна з мос­ковською астрологинею Зоєю – в номері з височезною стелею й сходами на імпровізовані антресолі, де стояв диванчик.

Зоя працювала науковцем у якомусь інституті з філології (знала, зокрема, китайську мову), але чомусь дуже боялася пу­бліки й не хотіла виступати зі своєю доповіддю. Інна «промаца­ла» її й зрозуміла, що жінка не лише невпевнена в собі, а ще й не хоче ні з ким ділитися тими знаннями, які раніше планувала озвучити. Вона розривалася між натиском скнарості й прагнен­ням визнання, та ніяк не могла обрати правильного рішення.

До них часто приходили гості. Інна розуміла, що то вона їх притягує (кого свідомо, кого – ні), й уже не рада була сво­їй популярності. Хоча дехто теж її цікавив.

Ось зайшла молода дівчина – чорнява, з величезними кільцями у вухах, така собі «циганка» з картами в руках. Карти були якісь особливі – великі, дивні. Ця відьмачка ні­бито вміла знаходити загублені речі, й Інна відчула, що в тієї справді є такі здібності.

За нею – вже з картами Таро – зазирнув низенький пиха­тий чоловік, який написав багато книг, але то все були ком­піляції англомовних видань із астрології. Колись він працю­вав перекладачем, та зараз знайшов собі це заняття.

– Хочете – кину вам на картах? – уважно подивився на Інну.

Жінці не так вже й хотілося, бо вона бачила цього пиханя наскрізь, але ввічливо відповіла:

– Чом би й ні, давайте!

Чоловік розклав карти й почав невпевнено белькотіти про те, що їй зараз важко, бо не вистачає грошей (йому здавалося, ніби цей висновок безпрограшний, бо в краї­ні якраз усім жилося сутужно), намагався щось сказати й про її особисте життя – також невпопад. А потім взагалі почав затинатися й збиватися, бо Інна спрямувала на чоло­віка хвилю свого невдоволення й змела нею остаточно його тупі хаотичні думки кудись за межі кімнати. Пихань замовк, його розпашіле обличчя вкрилося краплями поту, він рап­том скочив із місця й вибіг за двері, – подалі від цієї дивної жінки, яка одним поглядом ніби вивернула його душу й за­зирнула туди, куди він і сам не волів дивитися.

Зоя ж дедалі більше подобалася Інні. Вона була ніби з вищого світу: така розумна, знала стільки мов, і в астрології досягла багато! Зоя теж із захватом казала своїй сусідці:

– Ти така шляхетна й витончена. Коли покриваєш голову своїм шовковим шаликом – викапана графиня!

– Це ти графиня, а не я, – щиро відбивала комплімент Інна.

– Ні, я товстенька простушка, ніс у мане картоплиною, а ось твоє обличчя з тонкими рисами…

– Та досить уже, а то мені незручно, захвалила.

Одного разу по обіді Інна піднялася на антресолі й заснула там на диванчику. Прокинулася вона від голосів унизу. Зрозу­міла, що Зоя розмовляє з одним дуже відомим астрологом із Пітера (з яким Інна сама колись хвилин сорок говорила по те­лефону та запрошувала того приїхати з лекціями до Харкова). Інтонація в подруги була якоюсь особливою, й Інна второпала, що їх у минулому пов’язував секс.

– То ти лікуєш зараз чи лише астрологією займаєшся? – дзвенів жіночий голос.

– Та по-всякому буває… А ти як? Ще заміжня? – чоловік замовк, а потім продовжив: – Пам’ятаєш Сочі й наші ночі?

– Ти просто віршами заговорив, – щасливо засміялася Зоя.

Потім вони стали перемивати кістки знайомим астрологам.

– Як тобі виступ нашого славетного? – запитала Зоя. – Кажуть, що він ніби-то був колись німецьким шпигуном, і вза­галі живе тут не під власним прізвищем?

– Так. Наче справжнього астролога стратили, а всі доку­менти передали цьому…

– І рукописи книжок, які він зараз видає…

У Інни похололо в грудях. Вона ніби знову побачила того сивого, мабуть, давно мертвого чоловіка, який намагався достукатися до її душі. У цей час жінка заворушилася, а по­тім злякалася, що двоє внизу її почують і принишкла, аж подих затаїла. Але Зоя насторожилася.

– Там хтось є, почекай, – сказала своєму візаві, й почала підніматися сходами нагору.

Інна прикинулася сплячою. Але Зою це не переконало.

– Ти тут лежиш і підслуховуєш! – вигукнула обурено.

– Я спала, а ви мене розбудили, то в чому я винна?

– Одразу мала показатися, а не слухати нашу розмову.

Це була перша їхня сварка.

Гість тим часом тихенько вийшов, але Інна його специфіч­ний голос могла впізнати серед тисячі інших, тож знала, хто то був.

– Не подумай, між нами нічого такого… – чомусь узялася виправдовуватись Зоя.

– Та мені що до цього? – здивувалася Інна.

– Ти знаєш, він не лише астролог, а й цілитель, – розповіда­ла Зоя. – І мені теж допоміг, коли в мене спина боліла…

Був завершальний день конференції. Зоя мала виступати зі своєю доповіддю, але вже зранку вона, пов’язавшись хус­тиною, сказала, що нікуди не піде, бо захворіла. Інна розу­міла, що подруга просто не хоче виходити на трибуну, тому й ховається за неіснуючу хворобу, але залишила свої висно­вки при собі.

Після закінчення конференції Зої полегшало, а на за­ключному банкеті вона стала вже жвавою й веселою і все поглядала на пітерського астролога. Ввечері провела подру­гу на вокзал і обіцяла приїхати в гості.

А вдома Інну знову почав мучити головний біль. Вона вже ду­мала, що, можливо, треба кудись переїхати, бо в Москві ж почу­валася краще. Іноді вона не спала по кілька діб, потім приймала снодійне й провалювалась у якийсь жахливий світ, із якого ніяк не могла вибратися. Їй здавалося, що голова в неї болить і вві сні.

Невдовзі їй подзвонила Зоя й сказала, що через два дні приїде, а ще похвалилася, нібито знайомі дали їй телефон та адресу якоїсь бабці-цілительки, котра мешкає також на Салтівці – там, де й Інна. У Зої знову боліла спина, тож вона мала великі надії на ту бабцю.

Бабця дійсно мешкала недалеко – лише перейти кілька ву­лиць поміж будинків у Інниному мікрорайоні. Вона вияви­лася доброю й лагідною, з надзвичайно молодими блакит­ними очима. Інна сподівалася, що цілителька їй допоможе.

Та тут сталося непередбачуване – подруги посварилися. Кожна хотіла, щоб бабця саме її лікувала першою – поки ще не була втомленою, а руки не набралися від попередньої пацієнтки хворобливої енергії.

– У мене так голова болить! Можна, я буду першою? – благала Інна.

– Я приїхала за тридев’ять земель і маю тобі поступити­ся?! – обурювалася Зоя. – До того ж, це я знайшла бабцю!

Раптом на кухні з тріском лопнула електрична лампочка (хоча був день і вона не світилася). Сам по собі увімкнувся електричний чайник без води, і він згорів.

Зоя й бабця не на жарт злякалися, вони не розуміли, що відбувається. Інна ж намагалася втихомирити свої емоції.

Раптом Зоя, наморщивши лоба й ніби щось згадуючи, ви­гукнула:

– Я все думала, коли ж спрацює ця парочка – мій Марс і твій Сатурн, що стоять в одному градусі в Діві. Отже, до­чекалася! Натрапила коса на камінь!

– Що ж, мій камінь твою косу затупить!

– Це я вже зрозуміла.

Обидві жінки понадували губи, а бабця по черзі зиркала то на одну, то на іншу, аж доки сказала:

– Вирішуйте самі й заходьте по одній у залу, – а потім під­велася й вийшла з кухні.

Інна подивилася на зіпсований чайник і вирішила загаси­ти конфлікт.

– Йди вже, мені трохи полегшало, я почекаю.

Бабця лікувала всіх однаково – дуже болючим масажем. Вона починала з ніг і, проводячи від коліна до низу цупкими пальцями з гострими нігтями, промовляла:

– Ну що, укусно?

– Та боляче ж!

– Терпи, так треба.

Особливу увагу вона приділяла животу, а точніше – мат­ці, бо вважала, що всі хвороби в жінок починаються з того місця. Масажувала її довго й ретельно. Цікаво, а як вона лікувала чоловіків? Де в них розташована ахіллесова п’ята?

Після того масажу на тілі пацієнтів залишалися тонкі довгі подряпини – ніби кішка пройшлася своїми кігтями. Грошей за лікування бабця не брала, просила принести хлібця, молока й картоплі.

– А звідки у вас цей дар? – запитала в цілительки Зоя.

– Сама від себе лікую, – розповідала стара. – Колись ще малою впала з вишні, дуже забилася й почала розтирати там, де боліло. Це допомогло. Відтоді щодня робила собі масажі. Пізніше – мамі й сестрам, а потім і чужим людям.

Подруги відвідали цілительку ще кілька разів. Інна купила їй новий чайник і кілька електричних лампочок. Бабця була дуже рада. Вона уважно подивилася на жінку й раптом сказала:

– А ти до мене вже можеш не ходити, сама знаєш, як собі допомогти.

– Та я не знаю. Якби знала, то давно зробила би щось зі своєю головою.

Зої значно полегшало. Інна запропонувала їй прочитати кілька лекцій для місцевих любителів астрології. Подруга погодилась і нарешті поділилася своїм секретом – тим, який тоді утаїла в Москві.

За гороскопом вона визначала найслабкіше місце в люд­ському тілі й починала «танцювати» від нього, доходячи діагностичних висновків.

Ці знання з медичної астрології передав їй колись ста­ренький учитель із Литви. Вона часто їздила туди до ро­дичів, там із ним і познайомилась. Він же й зацікавив Зою астрологією. Називав себе адептом якогось Білого братства, багато розповідав про власного вчителя, який уже «перебу­вав на Сонці». Чудернацькі оповідки старого наштовхували на думку, що він не зовсім адекватний, але ж те, що він пе­редав Зої, працювало!

– А про мене що ти скажеш? – допитувалася Інна. – Чому в мене голова болить?

– Сама хіба не бачиш? У тебе, як і у твоїх батьків, тонке міс­це – констеляції в Овені. У тебе це кармічне. На фізичному пла­ні вилікувати неможливо. Спочатку попрацюй над духовністю.

Зоя поїхала додому, а Інна, провівши її на вокзал, завмер­ла на залізничному мосту, стражджаючи від свого звичного, але вже остаточно нестерпного головного болю.

Жінка ніби летіла кудись над землею у рожево-червоному мареві, й перед нею відкривалися дві дороги. Вона не знала, на яку з них ступити, тому що за цими криваво-тривожними хмарами не бачила нічого.

І раптом усе змінилося: стало ясно-ясно, все навколо за­голубіло й проступили обриси дерев, будинків і перехожих. Інна побачила, що одна дорога веде кудись у прірву, де немає нічого, а інша – до людей, які відчувають страждання й тяг­нуться до неї благальними поглядами.

Інна все зрозуміла. Та бурхлива енергія, яка знищувала її зсередини й намагалася знайти вихід через нестерпний го­ловний біль, мала бути спрямована на добро, на допомогу іншим, інакше доля заведе її туди, де лише розпач та смерть. Вона згадала слова цілительки, що може сама собі допома­гати. Бабця, щоправда, не сказала, що не лише собі, а й ін­шим. Можливо, вона про це не знала.

Та Інна не встигла домислити, як допомагатиме людям у їхніх нещастях, бо тіло її, понівечене падінням із висоти, вже було мертвим. Вона обрала не ту дорогу.