Старенька й гаманець

Тролейбус зупинився. Старенька зайшла в нього через задні двері, звично метнувши оком по салону – чи є вільні місця. Людей було небагато. Ось молоденька дівчина зібра­лася виходити, й стара сіла на її місце.

Зупинка. Тієї ж миті, коли жінка побачила великий гама­нець біля своєї ноги, його ймовірна хазяйка вже випурхнула з тролейбуса. Але знахідку помітили й інші пасажири. Хтось навіть сказав:

– Це та студенточка, мабуть, загубила.

Старенька підняла гаманець і мимоволі притисла його до грудей. Ще ніякої чітко визначеної думки в неї не було, коли вона підхопилася й задріботіла до передніх дверей. Свідки за­лишилися позаду – жінка сподівалася, що вони вийдуть на на­ступній зупинці. Ось вона вже біля виходу, а тролейбус усе їде.

Стара відчувала (навіть була впевнена!), що ті пасажири, котрі бачили, як вона підняла гаманець, уважно спостеріга­ють за нею й готові будь-якої миті зчинити скандал. Вона де­монстративно розкрила гаманець, ніби перевіряючи, що там лежить. Помітила гроші, але від хвилювання не могла зро­зуміти, скільки їх, – здається, товстенька пачечка. Ще дзер­кальце, якісь фотографії, але все це не фіксувалося пам’ят­тю, серце відгукувалося лише на гроші: «Не віддавати… не віддавати…» З гаманця випали двадцять копійок. Старенька зраділа: це так схоже, що вона підійшла купувати талон на проїзд!..

Тролейбус підходив до зупинки. Стара стала робити ви­гляд, що відчиняє двері в кабіну водія. Нехай пасажири ду­мають, що вона збирається віддати йому гаманець, а він, завваживши в неї у руці монету, розуміє, що вона хоче от­римати талон. Краєчком ока жінка побачила, як на зупинці небезпечні свідки вийшли. Не впоравшись із дверима, вона просунула тремтячою зморшкуватою рукою монету в щі­линку віконця. Водій відрахував проїздні талони й вона за­тисла їх у кулаку, забувши, що їде зайцем.

Ось і зупинка. Старенька не поспішала, не виказувала, що збирається виходити. Раптом за нею спостерігають?! Лише тоді, коли двері відчинилися, метнулася до виходу. Дуже спритно, як на її вік.

Стару гнав страх. Хоча вона й розуміла, що майже вигра­ла, що небезпека минула, але їй здавалося, ніби хтось, кого вона не бачить – невидимий, сильний, надсправедливий, – може будь-якої миті її спинити. А може, то нечисте сумління гнало її, бо вона поспішала кудись без жодної мети. Не до­їхавши дві зупинки до свого дому, стара, проте, поверталася назад. Раптом вона різко зупинилася й злякано роззирнула­ся – хоч би не зустрітися тут зі свідками її ганебного вчинку. Вона їх не впізнає, але вони, звичайно, її запам’ятали. Ста­ренька швидко перейшла на інший бік вулиці й пішки пішла в напрямку свого дому.

Трохи минуло тремтіння в руках. Гаманець давно сховано в господарську сумку на самісіньке дно. Вона зняла й за­сунула туди ж свою жилетку, залишившись у картатій сукні старечого покрою. Може, зняти ще й косинку? Але одразу ж передумала: ще вуха застудить.

Стара вже майже заспокоїлася. Почала думати про при­ємне. Скільки ж там грошей у гаманці? Уява відновила товсту пачку. Їй здалося, що вона навіть відчула її вагу. Можливо, там аж п’ятдесят рублів? А може, сто… або двісті?.. Не помітила, як підійшла до свого дому. Ліфт підняв її на восьмий поверх. Гарячково заштовхувала ключ у замок. Їй швидше хотілося за­мкнутися від усього світу й зазирнути в той гаманець.

Нарешті вона в своїй фортеці. Двері на замку. Вікна за­шторено. Навіть квартирку на кухні причинила. Ось і тре­петна мить, нагорода за всі хвилювання, за страх, який гнався по п’ятах. Старенька відкрила гаманець. У зеленень­ку троячку був загорнутий рубель. Поруч якась записка чи лист. Стара не могла повірити в таку невдачу. Витрусила на стіл усе, що було в гаманці. Трохи дріб’язку, люстерко, три фотографії. На всіх – усміхнена дівчина, молода й наївна. Та сама, що вискочила з тролейбуса.

Гроші й дзеркальце стара залишила собі, а фотографії й за­писку запхала знову в гаманець. Куди його подіти? Винесла в коридор і опустила в сміттєзбірник, оглядаючись, чи не бачить хто. Звільнившись від неприємних доказів, заспокоїлась.

Зайшла до своєї кімнати, сіла на стілець і замислилась. Їй уже здавалося, що вона й не хотіла втаювати гаманця. Влас­не, двері до водія не відчинилися, а їй треба було вже виходи­ти (чому за дві зупинки від дому, вона не думала). На вулиці гаманець було незручно відкривати, тому й довелося нести його додому: раптом там були великі гроші, не стане ж вона їх на вулиці рахувати, де так і шастають хлопчаки (можуть і з ніг збити за гроші!)… Але тут у душі старої хвилею піднялася злість. Невизначена. Ні на кого. Просто злість!..

Коли прийшли додому син із невісткою та молодшою онукою, старенька спокійно, майже вірячи самій собі, роз­повіла, як вона знайшла в тролейбусі гаманець, як при ін­ших пасажирах відкрила його, а там було тільки чотири ру­блі та люстерко й більше нічого – ні адреси, ні чогось іншо­го. Тому всі вирішили, що заради цих дріб’язкових грошей нічого міліцію турбувати – нехай будуть їй, адже це вона знайшла…

– А де гаманець? – запитала онука.

– Заяложений зовсім був, я його викинула.

І, ніби загладжуючи якусь свою провину, вона показала онуці дзеркальце:

– Дивись, що в мене є. Це тобі.

Старій здалося, що і син, і невістка якось дивно на неї поглядають. «Не вірять», – обпекла думка. Але вона одразу ж заспокоїлась. Адже вони ніколи не дізнаються, як було насправді.

– Візьми на цукор, – подала невістці чотири рублі.