Ти стоїш під жовтогарячим осіннім кленом трохи боком до мене і не знаєш, чи зовсім одвернутися, чи привітатися. Але я щиро рада тебе бачити і вдаю, що не розумію цих твоїх вагань. Та й ти, можливо, із сум’яттям у душі, але погодився б зайти зі мною до якоїсь кав’ярні та віддатися спогадам. Якби не твоя дружина, на яку ти, як я здогадалася, чекаєш: на оте, схоже на розмальованого Буратіно, завжди жваве й ніби дурненьке довготелесе створіння. Тому я хочу надихатися цими хвилинами несподіваної зустрічі.
Так, це ти. Хоча на якусь мить мене пройняв страх, що я тебе переплутала з одним фотографом – ви такі схожі! Тільки тепер я зрозуміла, чому він сподобався мені – бо викапаний ти. Але фотограф років на десять молодший за тебе, має якісь порожні очі, а в куточках уст у нього ховається щось нице. І це також я зрозуміла лише зараз, порівнюючи вас та радіючи, що його гладеньке лице програє твоєму змарнілому.
Можливо, ти навіть побачив отой мій переляк, але я вже опанувала себе й усміхаюся тобі, дивлюся в твої очі – такі розумні та лагідні, на вуста, хай не такі припухлі, як у того фотографа, але, коли вони промовляють слова, в яких чується особлива тональність, заворожуюча неоднозначність, хочеться дивитися й дивитися на них, водночас насолоджуючись мелодією твого голосу.
Ми говоримо про життя, яке проминуло відтоді, як ми бачилися востаннє багато років тому. Але ці балачки не зачіпають нас, бо думаємо ми про інше, до визначення якого тепер не дібрати слів, та й не треба. Я здивовано розумію, що колись, у тому молодому світі, ти, виявляється, був дорогий мені. Та хіба в юності ми розуміємо ціну своїх неусвідомлених втрат?
Усе, що відбулося між нами тоді, можна звести до трьох епізодів. Ті три дні, розкидані в часі, були такі красномовні й значущі! І треба бути дурепою, щоб не зрозуміти психології наших вчинків. Але ж був час, коли мені здавалося, ніби ніхто так не ненавидить одне одного, як ми.
Усе почалося з вечора на жіноче свято, коли ми танцювали в кімнаті моєї подруги. Дівчата були в довгих домашніх шовкових халатах і босоніж.
Тоді в студентському гуртожитку існувала мода на різнобарвні шовкові халати з оборками, які оторочували комір і поли, а в деяких модниць ішли навіть у два ряди по низу. Вони ніколи не одягали фартухів, коли виходили на кухню готувати нехитрі студентські обіди, але всі були охайні.
Я собі пошила такий халат сама – яскраво зелений із білими розводами, легкий і красивий. Він запахувався навскоси, і пояс, який просмикувався в прорізану петельку, обмотувався кругом талії й зав’язувався спереду на бант.
Того вечора на нас найшов якийсь шал. Ми були такими веселими, і я відчувала неймовірну насолоду від танців! Я взагалі дуже люблю танцювати, але те, що пережила тоді, було найяскравішим із усього мого танцювального досвіду.
Схожі відчуття були в мене хіба тоді, коли ходила на бальні танці. Я була ніби одержима: їдучи в трамваї на заняття, вже за кілька зупинок від Будинку культури починала хвилюватися, в мене прискорювалося серцебиття і я відчувала якусь незрозумілу пристрасть. На той час мені, ще незайманій, було двадцять років, і я не могла порівняти своє відчуття з сексуальним потягом. Але зараз упевнена: це було щось подібне, а можливо, й краще!
Отож, тоді в гуртожитку я відчула щось схоже, або й сильніше, бо ми імпровізували, а не танцювали під пильним оком тренера, як на бальних танцях. Це були одночасно політ і якийсь дурман. Мабуть, щось схоже переживають наркомани, але в ту пору таких серед нас не було.
Найбільшу насолоду я відчула, коли ми з подругою помінялися партнерами, і я почала танцювати з тобою. Ми так пасували одне одному! Кожний твій порух я ловила всім своїм єством і ніби віддавалася тобі серцем і душею. Ритмічна музика, під яку ми рухалися, наші пальці, які то спліталися, то лише злегка торкалися кінчиками – в тому була якась магія, якісь чари. Ми вимкнули горішнє світло, але я все одно заплющувала очі – від захвату.
Ми танцювали дуже довго, може, навіть кілька годин. І в наших рухах була така гармонія! Я відчувала неймовірне фізичне й естетичне задоволення! Воно зовсім не було забарвлене сексуальністю (або, може, ввібравши її, стало над нею). Я ніби літала в небесах, не відчуваючи свого тіла, а лише тремтячу душу й солодкість у грудях – аж до нестями.
Коли наступного дня, їдучи в метро, згадувала наші танці, моє обличчя, мабуть, набуло такого виразу, як і в ті щасливі хвилини, бо до мене причепився сумнівного вигляду парубок і сказав, що давно шукав таку жінку, як я.
– Про що ти згадувала, коли заплющила очі? – прискіпувався до мене. – Ти згадувала секс?
Я засміялася. Бо згадувала танці. Лише танці.
– Відчепися, – відповідала з досадою, бо він перервав мої медові спогади.
А хлопець не вгамовувався. Пішов за мною нагору. Під яскравим сонцем він здавався ще жалюгіднішим.
– Я хотів би провести з тобою хоча б один вечір, – канючив. – Давай зустрінемося.
Він плентався за мною аж до самого гуртожитку. Навіть хотів прорватися всередину, але не зміг подолати пильного контролю вахтера…
А ти, мабуть, відчував щось інше в тих танцях. Бо одного разу, коли твоя наречена Буратінка, як усі її дражнили через довгий і гострий ніс (ми з нею мешкали вдвох у сусідній із твоєю кімнаті), подалася до батьків у село, ти запросив мене на свою вечірку.
Цього разу пили вино, але воно лише зіпсувало наше спілкування, бо я так набралася, що ти півночі виходжував мене: насильці годував хлібом із маслом та поїв міцним чаєм. А до цього ми слухали пісні під гітару й танцювали під магнітофон. Твої хлопці теж запросили дівчат.
Тільки танці ті були не такими іскрометними, та й ставив ти переважно ліричні мелодії, бо хотів повільно, близько танцювати. А я сердилася, бо прагнула відчути те, що й того пам’ятного вечора. Натомість натикалася, хоч як крутила головою, на твої вологі й тому неприємні вуста. А ти «накачував» мене вином, не розуміючи, що не цією стежкою треба шукати до мене шлях.
Хоча ми й не дружили з твоєю нареченою – вчилися на різних факультетах та й жили в одній кімнаті лише кілька місяців, – але не зважати на неї я не могла. Надто після того, як ти сказав, що любиш її, а я тобі просто страшенно подобаюсь. Я сама тебе запитала про це, коли ти вирішив спати на її ліжку в моїй кімнаті (бо твоя була «зайнята»), а вночі перебрався до мене.
Після не стільки фізичної, як словесної боротьби (у якій я перемогла), ми лежали на різних постелях і щиро розмовляли. Ти захоплювався мною й казав, нібито не думав, що з жінкою можна так відверто спілкуватися, що бувають такі розумні дівчата і що ти в захваті від мене.
Я вірила, і в моїй душі росла гордість за себе й за тебе, адже ми встояли, не зганьбилися перед твоєю нареченою, ми з тобою, виявляється, вірні друзі, яких ще пошукати! Хоча десь у глибині душі мене й шкребла досада, що її, бач, ти кохаєш, а я тобі лише подобаюсь.
Ми проговорили майже до світанку. Вранці ж ти вже зовсім без захвату щось пробурмотів мені, був якийсь пригнічений.
Буратінці я нічого не розповіла, навіть після ще одного – вже страшного й недоладного – випадку.
Ти тоді зайшов до нашої кімнати й попросив ножа. Я сиділа застуджена й напівроздягнена, парила ноги в тазику. Була сама. Ти вже йшов із кімнати, коли ми на чомусь зачепилися в сварці. Неприязнь твоя до мене на той час настільки зросла, що найменше моє зауваження могло тебе запалити. Здається, я сказала, що треба стукати, коли до когось заходиш.
Твоє обличчя спотворила ненависть, ти повільно підходив до мене, твої очі блищали (бо ти був напідпитку), як і лезо ножа. Я дуже злякалася. Дивилася на ніж у твоїй руці, й мене всю скував тваринний страх. Я не могла ні слова вимовити, ні рукою поворухнути.
Коли ти підійшов зовсім близько, заціпеніння спало і я хутенько скочила на ноги, а потім, нічого не усвідомлюючи, схопила тазик із гарячою пінявою водою й вихлюпнула її тобі в лице. Ти на мить сторопів, а потім схопив за ніжку стілець і замахнувся на мене.
– Зараз я з тобою поквитаюся… за все…, – вигукнув. – Я сьогодні отримав диплом, і тепер нічого не боюся.
Ти хотів помститися мені, але не міг ударити. Та я вже трохи заспокоїлась і якось випхала тебе з кімнати. Мабуть, ти не дуже й опирався. Замкнула двері, а ти тарабанив у них і щось кричав. Потім я почула голос Буратінки, яка стримано вмовляла мене відчинити їх.
Вона завжди вміла залишатися лагідною й навіть у таку хвилину не підвищила голосу та не втратила рівноваги. А ти бешкетував. І лише моя погроза розповісти все твоєму батькові вгамувала тебе. Батька ти боявся. А я це знала.
Тоді я відкрила для себе ще одну прописну істину: чоловік не пробачає жінці свого приниження. Бо завжди вважає власним приниженням, якщо не доб’ється її.
Усе це згадалося мені зараз, коли я дивлюся на тебе, слухаю твої непотрібні слова й сама, всміхаючись, щось невпопад відповідаю тобі. Ми дивимося одне на одного зовсім не в унісон цим словам. Я бачу, що ти вже простив мене. А я на все життя вдячна тобі за ті танці на жіноче свято. Ти подарував мені щось неймовірне і, можливо, я залишилася в боргу перед тобою.
Ти пробачив мені, бо, певно, теж зрозумів, що тоді відбувалося поміж нас, і якби на колись наш сьогоднішній розум, то ми, можливо, не так повелися б. А ще я хочу зрозуміти в ці останні миті нашого випадкового побачення (бо вже підходить твоя дружина), чому в моєму серці зараз такий пекучий щем. Невже лише за безповоротно втраченою молодістю?..