Солодкі танці

Ти стоїш під жовтогарячим осіннім кленом трохи боком до мене і не знаєш, чи зовсім одвернутися, чи привітатися. Але я щиро рада тебе бачити і вдаю, що не розумію цих твоїх вагань. Та й ти, можливо, із сум’яттям у душі, але по­годився б зайти зі мною до якоїсь кав’ярні та віддатися спо­гадам. Якби не твоя дружина, на яку ти, як я здогадалася, чекаєш: на оте, схоже на розмальованого Буратіно, завжди жваве й ніби дурненьке довготелесе створіння. Тому я хочу надихатися цими хвилинами несподіваної зустрічі.

Так, це ти. Хоча на якусь мить мене пройняв страх, що я тебе переплутала з одним фотографом – ви такі схожі! Тільки те­пер я зрозуміла, чому він сподобався мені – бо викапаний ти. Але фотограф років на десять молодший за тебе, має якісь порожні очі, а в куточках уст у нього ховається щось нице. І це також я зрозуміла лише зараз, порівнюючи вас та радіючи, що його гладеньке лице програє твоєму змарнілому.

Можливо, ти навіть побачив отой мій переляк, але я вже опанувала себе й усміхаюся тобі, дивлюся в твої очі – такі ро­зумні та лагідні, на вуста, хай не такі припухлі, як у того фо­тографа, але, коли вони промовляють слова, в яких чується особлива тональність, заворожуюча неоднозначність, хочеть­ся дивитися й дивитися на них, водночас насолоджуючись ме­лодією твого голосу.

Ми говоримо про життя, яке проминуло відтоді, як ми бачи­лися востаннє багато років тому. Але ці балачки не зачіпають нас, бо думаємо ми про інше, до визначення якого тепер не ді­брати слів, та й не треба. Я здивовано розумію, що колись, у тому молодому світі, ти, виявляється, був дорогий мені. Та хіба в юності ми розуміємо ціну своїх неусвідомлених втрат?

Усе, що відбулося між нами тоді, можна звести до трьох епізодів. Ті три дні, розкидані в часі, були такі красномовні й значущі! І треба бути дурепою, щоб не зрозуміти психоло­гії наших вчинків. Але ж був час, коли мені здавалося, ніби ніхто так не ненавидить одне одного, як ми.

Усе почалося з вечора на жіноче свято, коли ми танцюва­ли в кімнаті моєї подруги. Дівчата були в довгих домашніх шовкових халатах і босоніж.

Тоді в студентському гуртожитку існувала мода на різ­нобарвні шовкові халати з оборками, які оторочували комір і поли, а в деяких модниць ішли навіть у два ряди по низу. Вони ніколи не одягали фартухів, коли виходили на кухню готувати нехитрі студентські обіди, але всі були охайні.

Я собі пошила такий халат сама – яскраво зелений із біли­ми розводами, легкий і красивий. Він запахувався навскоси, і пояс, який просмикувався в прорізану петельку, обмоту­вався кругом талії й зав’язувався спереду на бант.

Того вечора на нас найшов якийсь шал. Ми були такими веселими, і я відчувала неймовірну насолоду від танців! Я вза­галі дуже люблю танцювати, але те, що пережила тоді, було найяскравішим із усього мого танцювального досвіду.

Схожі відчуття були в мене хіба тоді, коли ходила на бальні танці. Я була ніби одержима: їдучи в трамваї на за­няття, вже за кілька зупинок від Будинку культури починала хвилюватися, в мене прискорювалося серцебиття і я відчу­вала якусь незрозумілу пристрасть. На той час мені, ще не­займаній, було двадцять років, і я не могла порівняти своє відчуття з сексуальним потягом. Але зараз упевнена: це було щось подібне, а можливо, й краще!

Отож, тоді в гуртожитку я відчула щось схоже, або й силь­ніше, бо ми імпровізували, а не танцювали під пильним оком тренера, як на бальних танцях. Це були одночасно по­літ і якийсь дурман. Мабуть, щось схоже переживають нар­комани, але в ту пору таких серед нас не було.

Найбільшу насолоду я відчула, коли ми з подругою помі­нялися партнерами, і я почала танцювати з тобою. Ми так пасували одне одному! Кожний твій порух я ловила всім сво­їм єством і ніби віддавалася тобі серцем і душею. Ритмічна музика, під яку ми рухалися, наші пальці, які то спліталися, то лише злегка торкалися кінчиками – в тому була якась ма­гія, якісь чари. Ми вимкнули горішнє світло, але я все одно заплющувала очі – від захвату.

Ми танцювали дуже довго, може, навіть кілька годин. І в наших рухах була така гармонія! Я відчувала неймовірне фізичне й естетичне задоволення! Воно зовсім не було забарв­лене сексуальністю (або, може, ввібравши її, стало над нею). Я ніби літала в небесах, не відчуваючи свого тіла, а лише тремтячу душу й солодкість у грудях – аж до нестями.

Коли наступного дня, їдучи в метро, згадувала наші тан­ці, моє обличчя, мабуть, набуло такого виразу, як і в ті щас­ливі хвилини, бо до мене причепився сумнівного вигляду парубок і сказав, що давно шукав таку жінку, як я.

– Про що ти згадувала, коли заплющила очі? – прискіпу­вався до мене. – Ти згадувала секс?

Я засміялася. Бо згадувала танці. Лише танці.

– Відчепися, – відповідала з досадою, бо він перервав мої медові спогади.

А хлопець не вгамовувався. Пішов за мною нагору. Під яскравим сонцем він здавався ще жалюгіднішим.

– Я хотів би провести з тобою хоча б один вечір, – каню­чив. – Давай зустрінемося.

Він плентався за мною аж до самого гуртожитку. Навіть хотів прорватися всередину, але не зміг подолати пильного контролю вахтера…

А ти, мабуть, відчував щось інше в тих танцях. Бо одного разу, коли твоя наречена Буратінка, як усі її дражнили через довгий і гострий ніс (ми з нею мешкали вдвох у сусідній із твоєю кімнаті), подалася до батьків у село, ти запросив мене на свою вечірку.

Цього разу пили вино, але воно лише зіпсувало наше спілкування, бо я так набралася, що ти півночі виходжу­вав мене: насильці годував хлібом із маслом та поїв міцним чаєм. А до цього ми слухали пісні під гітару й танцювали під магнітофон. Твої хлопці теж запросили дівчат.

Тільки танці ті були не такими іскрометними, та й ставив ти переважно ліричні мелодії, бо хотів повільно, близько танцювати. А я сердилася, бо прагнула відчути те, що й того пам’ятного вечора. Натомість натикалася, хоч як крутила головою, на твої вологі й тому неприємні вуста. А ти «на­качував» мене вином, не розуміючи, що не цією стежкою треба шукати до мене шлях.

Хоча ми й не дружили з твоєю нареченою – вчилися на різ­них факультетах та й жили в одній кімнаті лише кілька місяців, – але не зважати на неї я не могла. Надто після того, як ти сказав, що любиш її, а я тобі просто страшенно подобаюсь. Я сама тебе запитала про це, коли ти вирішив спати на її ліжку в моїй кімна­ті (бо твоя була «зайнята»), а вночі перебрався до мене.

Після не стільки фізичної, як словесної боротьби (у якій я перемогла), ми лежали на різних постелях і щиро розмовляли. Ти захоплювався мною й казав, нібито не думав, що з жінкою можна так відверто спілкуватися, що бувають такі розумні дівчата і що ти в захваті від мене.

Я вірила, і в моїй душі росла гордість за себе й за тебе, адже ми встояли, не зганьбилися перед твоєю нареченою, ми з тобою, виявляється, вірні друзі, яких ще пошукати! Хоча десь у глибині душі мене й шкребла досада, що її, бач, ти кохаєш, а я тобі лише подобаюсь.

Ми проговорили майже до світанку. Вранці ж ти вже зовсім без захвату щось пробурмотів мені, був якийсь при­гнічений.

Буратінці я нічого не розповіла, навіть після ще одного – вже страшного й недоладного – випадку.

Ти тоді зайшов до нашої кімнати й попросив ножа. Я сиді­ла застуджена й напівроздягнена, парила ноги в тазику. Була сама. Ти вже йшов із кімнати, коли ми на чомусь зачепилися в сварці. Неприязнь твоя до мене на той час настільки зросла, що найменше моє зауваження могло тебе запалити. Здається, я сказала, що треба стукати, коли до когось заходиш.

Твоє обличчя спотворила ненависть, ти повільно підходив до мене, твої очі блищали (бо ти був напідпитку), як і лезо ножа. Я дуже злякалася. Дивилася на ніж у твоїй руці, й мене всю скував тваринний страх. Я не могла ні слова ви­мовити, ні рукою поворухнути.

Коли ти підійшов зовсім близько, заціпеніння спало і я хутень­ко скочила на ноги, а потім, нічого не усвідомлюючи, схопила тазик із гарячою пінявою водою й вихлюпнула її тобі в лице. Ти на мить сторопів, а потім схопив за ніжку стілець і замахнув­ся на мене.

– Зараз я з тобою поквитаюся… за все…, – вигукнув. – Я сьогодні отримав диплом, і тепер нічого не боюся.

Ти хотів помститися мені, але не міг ударити. Та я вже трохи заспокоїлась і якось випхала тебе з кімнати. Мабуть, ти не дуже й опирався. Замкнула двері, а ти тарабанив у них і щось кричав. Потім я почула голос Буратінки, яка стрима­но вмовляла мене відчинити їх.

Вона завжди вміла залишатися лагідною й навіть у таку хви­лину не підвищила голосу та не втратила рівноваги. А ти беш­кетував. І лише моя погроза розповісти все твоєму батькові вгамувала тебе. Батька ти боявся. А я це знала.

Тоді я відкрила для себе ще одну прописну істину: чоло­вік не пробачає жінці свого приниження. Бо завжди вважає власним приниженням, якщо не доб’ється її.

Усе це згадалося мені зараз, коли я дивлюся на тебе, слу­хаю твої непотрібні слова й сама, всміхаючись, щось невпо­пад відповідаю тобі. Ми дивимося одне на одного зовсім не в унісон цим словам. Я бачу, що ти вже простив мене. А я на все життя вдячна тобі за ті танці на жіноче свято. Ти подару­вав мені щось неймовірне і, можливо, я залишилася в боргу перед тобою.

Ти пробачив мені, бо, певно, теж зрозумів, що тоді відбу­валося поміж нас, і якби на колись наш сьогоднішній розум, то ми, можливо, не так повелися б. А ще я хочу зрозуміти в ці останні миті нашого випадкового побачення (бо вже підхо­дить твоя дружина), чому в моєму серці зараз такий пекучий щем. Невже лише за безповоротно втраченою молодістю?..