Сила ентропії

Учора ми з чоловіком їздили на дачу. Взяли трилітро­вий жовтий бідончик, щоб зібрати ранню вишню. Ще через пруття металевих воріт побачили, що, можливо, вона оси­палась або хтось обірвав її раніше за нас. На гілочках лише де-не-де сиротливо висіли поодинокі ягоди.

Що нас найбільше вразило – то це бур’ян, що піднявся вище пояса, закривши все: доріжок не було видно, дика ро­машка й газонна трава проросли через плитку та асфальт.

Ми відчинили ворота й зайшли. Мій чоловік-фізик одразу згадав другий закон термодинаміки про невідворотне зростан­ня хаосу в замкнутій системі, що не підживлюється зовніш­ньою енергією. Наша дача вже давно не відчувала опіки й енергії працьовитих рук – вона існувала сама по собі.

По відмостці довкола будиночка, крізь яку також про­бивався бур’ян, ми пробралися в глиб саду. Серед буяння зелені одиноким сумним чорно-рудим скелетом виднілась яблуня-антонівка.

Коли мама померла, засохла і ця яблуня, й улюблена мами­на калина, що росла поруч із нею. Це було трохи дивно й міс­тично. Калина, щоправда, пізніше пустила пагони й відросла диким кущем. Яблуня ж – неначе досі разом із нами оплаку­вала маму – своїми товстими мертвими гілками нагадувала величезний хрест.

Повз сарайчик для сапок, лопат і нехитрого дачного інстру­менту я пройшла до лазні-сауни під величезним горіхом і по­вернула ліворуч. Шлях мені загородив невеликий горіх-дволіт­ка. Ще один виріс віддалік – серед кущів троянди-ругози.

Газонна трава була по коліно й уже колосилася, а серед неї дуже густо й високо росли різнобарвні квіти: дикі й са­дові. Біло-жовто-рожеві зарості ховали під собою все, сту­пити було нікуди. Майданчик посеред двору, викладений сірою тротуарною плиткою, повністю загубився під ними.

Особливо мене здивував дикий виноград. Він обплів уже по­руччя й піддашок над входом до будинку, але намагався зайня­ти більшу територію: поповз на терасу, що примикала ліворуч до основної будівлі, переліз через цегляну огорожу з широки­ми, ніби вікна, нішами, перескочив через дерев’яні лавки – й посунувся по кахельній підлозі до протилежної стіни.

На терасі майже нічого не було – стояла лише зелена ме­талева гойдалка й тулився до стіни складений тенісний стіл, також зеленого кольору. Їх затягли на терасу від негоди та злодіїв. Розбавляв цю щільну зелень лише білий круглий пластиковий столик.

Дивлячись на шалений тріумф рослин, що намагалися захо­пити геть усе, я відчула себе сталкером десь у далекому – забуто­му Богом – місці. Чомусь на думку спала Чорнобильська зона…

Глянула праворуч: альтанка, що аж позеленіла від старості, повністю заросла трояндами, дейцією і ще не зрозуміло чим. Я пробралася до неї, пригадуючи, що було посаджено поруч. Наступила на ялівець, який стелився між бур’янами, намагалася не дуже топтати голубуваті й жовтуваті лусочки.

Поміж колючих трояндових батогів протислася до пар­кану з сітки-рабиці. Виглядаючи з наших бур’янів, огляну­ла сусідську ділянку, що за цей час дуже змінилася. Раніше (коли наша дача була доглянутою, з рівненьким оксамито­вим газончиком, акуратними клумбами з троянд, лілій, дзві­ночків та мильнянки), там було так, як у нас зараз.

Ми тоді дуже сердилися, прополюючи наші квіти: яглиця й кропива так і лізли до нас через сітку паркана, а пориви ві­тру засівали наш газон насінням дикої ромашки, кашки, гри­циків та інших лугових рослин, що щедро вкривали сусідську територію. Зараз усе було навпаки, й сусіди, які жили на дачі вже постійно (бо сюди провели газ), мабуть, тепер недобро­зичливо й осудливо дивилися на наш занехаяний наділ.

Вирвавшись із колючих хащів і намацуючи під ногами доріжку, я ступила далі й мало не впала, забувши про не­величку сходинку, що вирівнювала перепад ґрунту. Схопив­шись за кущ жасмину, відновила рівновагу й пішла далі.

Майже повністю обійшовши будиночок, дісталася мета­левого – завдовжки двадцять метрів – паркану, що відділяв нашу дачу від вулиці й чорнів облупленою, місцями іржа­вою фарбою, лякаючи поодиноких перехожих. До хвіртки не можна було підступитися. Я подивилася на врізний замок і подумала, що марно шукати ключа.

Перед хвірткою, захаращуючи підступ до неї, переплелися віттям кизил і ялина. Задерши голову, я намагалася побачи­ти верхівку цієї величної красуні. Ого, яка виросла! Коли ми тільки купили дачу, ялинка була маленькою й пухнастою – принадливою для злодюжок, щоб спиляти її під Новий рік. Зараз же вона величезними темними лапами перетинала шлях і затіняла все, що росло поруч.

Троянди переродилися на шипшину, а японська сакура – з потовщеним стовбуром і тонесенькими гілочками – зовсім захиріла. Черешня намагалася вирватися на простір поверх даху, але марно: її жовтуваті плоди гнили в тіні, не встигаю­чи дозріти. Адже сонце сюди майже не зазирало.

Повернувшись назад, я оглянула ганок. Плитка на ньому по­тріскалася й місцями осипалась. Хоча вона була морозостійкою, але не встояла перед байдужістю господарів, демонструючи своїм виглядом, що дачею вони давно знехтували.

Сюди вже, мабуть, і сусідські коти давно не забігали. А ра­ніше перед ганком стояло блюдечко з сухим кормом або мо­лочком, і руді та сіро-білі пухнасті гості частенько ласували ними, сторожко озираючись на господарів.

Піднявшись сходами облупленого ганку та відкривши клю­чем вхідні зелені двері, ми потрапили всередину. Одразу повіяло затхлим кислуватим духом. Приміщення давно не провітрюва­лося. Якщо забрати звідси меблі й інші речі, то їх потрібно буде кілька тижнів тримати надворі, щоб провітрити. На підлозі ле­жали килимки, на стінах висіли картинки в маленьких рамочках, жовті напівпрозорі мамині фіранки на вікнах оживляли інтер’єр і вихоплювали з пам’яті дні, коли мама ще була жива.

Я ніби побачила: ось вона лежить на квітчастому шезлон­зі під старою яблунею, спостерігаючи, як сонячні зайчики пробиваються крізь листя, як пурхають пташки над голова­ми тих, хто грає поруч у пінг-понг. Звуки тенісного м’ячика, по якому лупцювали ракетками, можливо, трохи відволіка­ли її від спокійного споглядання цієї ідилічної картини й не давали подрімати, але вона не жалілася.

Батьки любили їздити з нами на дачу. Та й сенс наших поїз­док, здається, був саме в тому, щоб вивезти їх сюди з кам’яного задушливого міста – дати можливість насолодитися природою.

Після того, як померли спочатку моя мама, а потім і свекру­ха, ми стали дедалі рідше їздити на дачу. Татові тут було са­мотньо й гірко. Він сидів на садовій гойдалці, як відрізаний палець, і сумував. Просився на могилку до мами.

Я зітхнула й, повернувшись до маленького передпокою, глянула нагору, в проріз на стелі. Крута драбина під стіною вела на горище, яке ми з любов’ю облагородили, перетворив­ши з допомогою дерев’яної вагонки на житлову мансарду.

Піднявшись коричневими східцями, я окинула поглядом це затишне приміщення з двома пластиковими віконцями на торцях і розстеленими матрацами на підлозі, на яких купа­ми лежали ковдри й подушки. Ми з чоловіком любили спати тут, а батьки зазвичай ночували внизу. Під колір вагонки було підібрано й дві стоячі вішалки, й тумбочку на коліща­тах, і навіть дерев’яні троянди у вазі з лози. Троянди з вазою теж потрібно буде забрати. І вішалки, і тумбочку.

Спустившись униз, я побачила під сходами свої зовсім нові голубенькі капці з пухнастими помпончиками. Покла­ла їх у знайдену тут же, трохи розірвану збоку полотняну торбинку. Вирішила забрати також в’єтнамський гостровер­хий солом’яний капелюшок, який добре захищав від сонця. Постоявши трохи в маленькому коридорчику й не побачив­ши більше нічого корисного, подалася надвір.

Захотілося ще раз обійти наші володіння, видивляючись те, що потрібно буде викопати й посадити в саду на ниніш­ній садибі, де ми мешкали вже два роки.

Пунктирна доріжка з великих пласких піщаників, що вела до крану в розподільчій трубі з водою, зараз ховалася під двома ялинами, що роздалися вшир. Вони були ще ста­рішими й вищими, ніж та, що росла біля хвіртки.

Зупинившись під деревами, що похмуро вивищувалися над шістьма дачними сотками, я пережила гостре відчуття втра­ти – неначе тут чогось не вистачало. Все, що росло довкола, створювало зовсім іншу (не ту, що була раніше) картину. За­гущеність рослин і глибокі тіні робили це місце невпізнанним. Я напружила мізки й згадала: немає гойдалки під ялинками, а поміж двох яблунь – прив’язаного до їх товстих гілок гамака. Взагалі ж тут не вистачало нас, а найбільше – мами…

Пересиливши дрібними ковтками спазм у горлі, пройшла до лазні, де в глибокій тіні від груш і яблунь росла нещасна туя. Її віття сильно порідшало й набуло дуже темного не­природного відтінку. Подушкоподібна ж ялинка зовсім по­тонула серед півників, ромашок і ще якихось нерозпізнаних багаторічників. Неподалік розлого кущилася деревоподібна півонія, а поруч неї хизувалася величезною рожевою шап­кою спірея. Навряд чи їх можна безболісно пересадити.

Ще якийсь час ми з чоловіком блукали цими хащами, відчуваючи всю могутність зростання ентропії – хаотичного розсіювання енергії – та розуміючи, що невдовзі слід буде приїхати сюди, прихопивши косу й електропилу.

Зі щемним ностальгічним почуттям вирушили додому. Про­їжджаючи греблею, що відділяла наш дачний садовий коопе­ратив «Троянда» від красивого великого озера (в якому води­лося багато риби і яке було ніби обвите стрічкою з хвойного лісу із цяточками беріз та верб), я відчула гострий жаль від того, що дачу ми вирішили продати, і що колишнього життя не повернути. Крізь смуток, що розливався в моїй душі, в тілі й, здається, проникав у оточуючий простір, я раптом згада­ла, що наш нинішній будинок стоїть на вулиці Трояндовій.