Ніч у Сибіру

В патрони дріб насиплю тихо,
Вушанку натягну на лоб.
Як немовля – нечутно – диха
Закутана в замети Об.

Тут хвища днює і ночує –
Сувої білі знай пряде.
…А вовк старий людину вчує –
Назад всю зграю поведе.

Спомин

Внизу Богашовського неба
Життя проминало як треба.
Та що б там не марилось віщо –
Нічого в нас так і не вийшло…
Ти вже у вагоні сиділа,
А я на пероні стояв.
До скла ти обличчям припала
І зліва направо писала,
Та все, що мені шепотіла,
Я справа наліво читав.

* * *

Є на світі терпка і хвилююча
Спрага свободи,
Де багаття крокують
У сивий озерний туман.
Та безславно зів’яли
Бажань неполивані сходи –
Я, мов звір, потрапляю
В твій нещадний залізний капкан.

Тільки звір по-тайговому
Може піднятись над болем –
Власну лапу відгризти
І швидше втекти від біди.
Ну а я задихаюсь
Край річки, у лісі, на волі,
Заздрю звіру тому,
Що криваві лишає сліди.

Ти – злочинниця.
Руки і плечі твої – це вже злочин.
Затулила ти світ,
По судьбі розлилась, мов ріка.
Задихаюсь лицем твоїм, співом,
Заплющую очі.
Неможливо дивитись –
Красива така!

* * *

В дитяче личко я вдивлюсь.
І – приголомшений красою,
І – осіянний чистотою
Собі світлішим видаюсь.
Хлоп’ям обійнятий малим
Стаю безпомічним, німим…

* * *

Іду досвітньої пори.
І враз, мов з жару пломінь,
Крізь сірі сутінки згори
Сяйне найперший промінь!..

А потім ранок продзвенить,
І сонце вже проллється.
І в серці та коротка мить
Іще не раз озветься…

* * *

Сніг з долоні сухий пожуєш,
Перевіриш патрони в рушниці.
Із людей ти один тут живеш,
Інші всі – лиш вовки та лисиці.

…Сонно братство собаче сопе.
Сухарів у каструлі розмочиш
Й знову чесно обдуриш себе:
До людей анітрохи не хочеш.

* * *

Вечорами тут було претихо,
Лиш скрипіли за вікном гілки.
Нас ніяке не лякало лихо –
Бо шуміли молоді роки.

Світ білів од снігу і ранетів,
Сіялось проміння крізь дощі.
Ми читали правильних поетів,
І варили з кропиви борщі.

Розсипались зорі, мов намисто.
І в щілини жваво ліз мороз.
Все, спочатку ніби не навмисне,
Раптом завершилося всерйоз.

* * *

За лісом, де скеля висока,
Береза стоїть одинока.
Коріння в провалля провисло,
І листя зелене принишкло.
Як вітру закляклий порив,
Піднісся сипучий обрив.
Тривожать вітри неминучі
Гілок усевладний розмах.
Тримає берізку на кручі
По жилах розіллятий страх.

* * *

Пронісся лісом вітру рев –
Останнє листя збив з дерев.
І ось вже крізь метілі дим
Нестримне мчить воно й пророче,
Немов польотом золотим
Спинить стихію срібну хоче…

* * *

Приваблюють нас таємниці
Підхмар’я, де вітер і птиці.
П’ємо його простір очима
До захвату, до забуття!
…Бо вхід небеса нам відчинять,
Натомість забравши життя.

* * *

Наші з тобою місця –
Цей занехаяний сад.
Згадкам немає кінця.
Листя кружляє не в лад.
Листя летить, мов листи,
Креслить роки без жалю.
В жовтих конвертах – «прости…»,
А у червоних – «люблю».
Листя мережить пальто
(Дивна й смішна його роль),
Тільки не змінить ніхто
Наших роз’єднаних доль.
Іншого і не проси.
Вітер студений приніс
Листя червоне – з осик,
Жовті листки – від беріз.

* * *

Ріка схвильовано біжить.
Що за раптова
терміновість?
Із греблі впала
І лежить –
Немовби втратила свідомість.

* * *

П’ять сосен кручу стережуть.
Внизу – підковою ріка.
Немов літак для віражу,
До хмар ялинок ряд втіка.
Їх небо з птицями єдна,
Їх обрій з далини гука…
Наближусь – серце аж до дна
Глибінь холодна пропіка.

* * *

Мирно спали озера і ріки.
Раптом вдарив розпачливо грім.
І стулив, мов од болю, повіки
Наш грозою захоплений дім.

Злива смикала дах за волосся,
Вікна в морок пливли, мов човни…
Й хатнім квітам на хвильку здалося,
Ніби в лузі гуляють вони…

* * *

Будь завше, мій друже раптовий,
Сплатити за вчинки готовий:
Твій кожен фіксуючи крок,
Життя дасть оцінку-урок.

…Листок переляканий плаче:
Летів він на волю неначе
Й ось-ось у калюжу впаде. –
За ті таємниці, що бачив,
Він помсти жорстокої жде.

* * *

Ось галявина з диво-травою.
Ось ромашка хита головою.
Там, де сіть причаїлась руда,
Прохолодою диха вода.
Й раптом зникла вечірня імла.
Зірка високо в небі зійшла –
Таємнича, прекрасна, проста,
Мов дитинства забуті літа.

* * *

Місяць в небі жорсто ко високий:
Неприступний, німий, одинокий…
Для багаття гілок принеси.
Вічні істини – тільки у книгах.
Квіти рви, різнотрав’я коси,
Доки їх ще не вдарила крига.
…Й занімієш на ранній зорі:
Рябчик крильця купає в зелі.

* * *

Журавлина з російських боліт –
Вогкий бісер нелічених літ…
Обережно цю ягоду рвеш.
Доки кошика вщерть назбираєш,
Стільки в пам’яті перебереш,
Передумаєш, перестраждаєш.

Я обходжу місця ті, як є,
Бо за серце боюся своє.

* * *

Жахні чорніли небеса,
І глухо щось об землю било.
Весь пил з дахів, парканів змило.
Блищали бульки, мов роса.

Здавалось, небо упаде,
Під ноги бризнуть скалки сині,
І те, що значить, мучить нині, –
Розтане, щезне хтозна де.

І зняв терновий я вінець.
Прости мене, смішне дівчатко,
Я хочу знов усе спочатку,
Бо знаю: є всьому кінець!

* * *

Багаття щедре, мов на чатах,
Всю ніч під зорями горить.
Здається нам, що тут початок
Всьому, що мчить, росте, дзвенить.

Стріляють іскри в тишу лунко
Й, тремкої мли пробивши дно,
Летять увись, де наша думка
З холодним небом заодно.

* * *

У дикім лісі, де ріка
Шалено падає з обриву,
Росте сосна – не наріка
На долю сіру, сиротливу.

Й хтось відчайдушний на плоту,
Що мчить крізь пінні галереї,
Побачивши сосну оту,
Не раз обернеться до неї.

Летять роки… Колючих кіс
Ніхто ні разу не торкнувся.
Відчужений, суворий ліс
Навік від неї відвернувся.

* * *

Вітер люто верховіттям грає,
І поземок змійкою повзе.
Вовк старий відбився десь від зграї –
Всохлим лісом стомлено бреде.

Вовк страшний – пругкі у нього очі,
Лоб крутий у білуватій млі,
Та прекрасний: в безпросвітній ночі
Він не віда віку на землі…

* * *

Зімкнулись темні верховіття.
Принишк біля причалу пліт.
Завмер у спогадах століття
Птахів невидимий політ.
Туман дерева огортає.
Знов настає світанку мить.
Й душа від щастя теж світає,
Крізь листя світло струменить.