Людмила ЯСНА

                                                                           Кара небесна

                                    Знайдено на горищі

Зовнішність у мене не така, як у більшості дівчат, бо мій дідусь ‒ африканець. Мама так само, як і я, успадкувала від нього шоколадного кольору шкіру, й закручене в спіральки волосся ‒ раніше вона його випрямляла, та зараз кинула це заняття. На відміну від нас, тато має русяве волосся й блакитні очі. Коли я була малою, дуже шкодувала, що не схожа на нього.

У дитсадку на мене витріщались, як на якесь диво, а одного разу хлопчик років п’яти, послинивши  палець, намагався зітерти з моїх щічок «бруд».

‒ Чому ти така замазура? ‒ налякав мене своїм дотиком. ‒ І руки в тебе чорні! Ти що, не вмиваєшся?

Я тоді заплакала й сховалася в кімнаті з іграшками. На мене дивився очима-ґудзиками плюшевий коричневий ведмедик, сумний-сумний. Я ще сильніше захлипала, бо мені стало шкода і його.

Та я росла, і моя самооцінка змінювалася. І зараз, коли мені вже двадцять, дивлюся на своїх подружок, які не вилазять із соляріїв, із почуттям власної вищості. Я красива, як і більшість мулаток. І хлопці за мною бігають, бо я такий собі «індпошив», а не «ширпотреб» (цю фразу почула недавно в старому фільмі).

Мій наречений Влад чимось нагадує мого тата ‒ такий же світлочубий та ясноокий. Він у мене перший, і я його кохаю. Але коли ми лежимо в ліжку й від пристрасті шкіра на його руках, торсі й обличчі червоніє або навіть вкривається сиротами, мені стає смішно, бо він тоді схожий на порося. Мої ноги та руки ‒ гладенькі й красиві ‒ так вигідно виділяються на тлі його тіла!

Із Владом ми навчаємося в Харківському політехнічному й навіть мешкаємо в одному районі ‒ на Олексіївці. Він у гуртожитку в студмістечку, бо приїхав із Дніпропетровська, а наша сім’я ‒ в котеджі,  майже біля кільцевої дороги.

Зараз на тому шляху, переважно вночі, гуркочуть бензовози та військова техніка, бо в країні ‒ війна, хоча й не всі це усвідомлюють. Донбас у горі й вогні. І Крим уже не наш! Коли не думаєш про це ‒ неначе все добре, а згадаєш ‒ аж мурашки по тілу. Дожилися! Хіба можна було уявити собі таке ще півроку тому?!

Мама вийшла за мною на терасу:

‒ Чому ти тут стоїш, не спиш?

‒ Хіба під такий гуркіт заснеш?

‒ Поїдь до родичів у Трускавець, подалі від усього цього…

Мама обняла мене. В темряві не видно було її обличчя, тільки очі блищали.

‒ Я б краще поїхала в Африку пошукати дідуся.

‒ Що за дурня! Навіть я нічого не знаю: ні з якої він країни… нічого.

Мама відсунулася.

‒ А чому ти не розпитала в бабусі Наталі?

‒ Вона ж  померла, коли я була ще маленькою. Та й за документами твій дідусь ‒ росіянин, уродженець Томська.

‒ У кого ж тоді ти вдалася?

‒ Не знаю.

‒ Бабуся в гречку скочила?

‒ Не смій так про мою маму!

Мені почулися сльози в її голосі. Я замовкла. Ми ще трохи постояли, і вона наполягла:

‒ Так що, Нелю, завтра й поїдеш.

Я причинила двері на терасу, щоб не чути гуркоту танків (хоча спека й дошкуляла), та лягла спати.

Було шкода, що не можу втілити свою мрію ‒ намалювати наше генеалогічне дерево. Про дідуся-росіянина також нічого не знала й ніколи його не бачила, бо він покинув бабусю тільки-но народилася моя темношкіра мама. Зрозуміти його можна.

 

***

Отже, наступного дня, замість Африки, я подалася до Трускавця.

Після трясіння в нічному вагоні радо спустилася на перон і бадьоро покрокувала направо, а потім наліво і вниз із потоком пасажирів ‒ до автостанції. Весь час чіплялися таксисти, але я вирішила або під’їхати автобусом, або навіть податися пішака, бо родичі жили недалеко. Пішла пішки.

Обігнувши фасад красивого, недавно збудованого санаторію, стежечкою прошмигнула на подвір’я дуже старого будинку. Як його ще не знесли! В ньому й мешкали наші родичі ‒ моя двоюрідна тітка зі своїм сімейством. Чоловіка в неї не було, але вона мала двох доньок, майже моїх ровесниць. Тобто тут панувало жіноче царство. Тільки мене й не вистачало!

Підійшовши ближче до розмальованого білим та голубим будиночка,  подумала, що нікого немає вдома ‒ так було тихо. Невже мама не подзвонила тітці, як обіцяла? З будки виліз пес і ліниво гавкнув, у той же час привітно розмахуючи хвостом. Я постукала в двері.

Мені відкрила Оксана, яка вже зібралася на роботу. Вона трохи старша за мене, працює медсестрою в санаторії.  Тітка з молодшою дочкою ще спали.

‒ Привіт, проходь, ‒ прошепотіла Оксана. ‒ Ми вчора пізно лягли, дивилися «Доктора Хауса»… Нехай ще посплять.

‒ Добре, ‒ теж пошепки відповіла я. ‒ А мені що робити?

‒ Не хочеш спати?

‒ Ні.

‒ А їсти?

‒ Хіба що чаю…

Ми зайшли на кухню. Після нашої сучасної вона видалася мені такою вбогою, захаращеною! Як вони тут знаходять те, що треба?! Газова плита засмальцьована, ніби зроду її не мили. Над кухонним старезним столиком з квітчастою клейонкою причеплені старовинні полички-мисники (мабуть, ще покійної бабусі), на яких уперемішку стояли каструлі, тарілки, чашки. Стільці й табуретки в’язаними строкатими квадратиками прикривали свою облупленість. На столику зеленів електричний чайник ‒ єдиний новенький здобуток цієї кухні. Оксана натиснула кнопку ‒ й він одразу ж засичав, напевно, був ще гарячий. Вона дістала бруднуваті чашки, й мені перехотілося чаю.

В цей час почулися голоси, й до кухні забігли мої родички. Обійми, поцілунки ‒ я так цього не люблю!

‒ Що там у Харкові? Спокійно?

Ну от, усіх зараз хвилює те саме. Про маму тітка не запитує. Вони, мабуть, ніколи не дружили, такі різні ‒ одна чорношкіра, а друга біла, як сметана.

‒ Я в центрі майже не буваю, у мене ж канікули, ‒ неохоче відповіла.

‒ А як там ваші? У твого татка все гаразд? У нього ж бізнес із Росією?

‒ Поки що все добре, здається… Хоча він нічого мені не розповідає.

Я підійшла до раковини помити свою чашку. Соди не знайшла, а запитувати про неї не хотілося, тож чашка залишилася майже такою, як і була.

Чай із прикарпатських трав виявився ароматним і смачним. Ще й тітка поставила на стіл тарілку пиріжків із суницею. Смакота!

‒ Побіжу на базар, ‒ вона швидко й заклопотано зазбиралася. ‒ А ти, Віто, розважай гостю.

Що вона мала на увазі? Які тут розваги, та ще зранку?

‒ Хочеш сходимо до соляної печери? ‒ запропонувала мені троюрідна сестра.

У неї також були канікули. Де вона навчалася ‒ я не знала, та мене це й не цікавило. Ми з нею були такі ж несхожі, як і наші матері. Я подивилася на її носате лице з маленькими очима й подумала, що в неї, мабуть, і хлопця немає.

‒ Бо ввечері я зайнята, йду в кіно зі своїм… ‒ заперечила мої здогадки Віта.

Мені не дуже хотілося кудись плентатись, але чимось треба ж було зайнятися.

Ми швидко зібралися й подалися вулицею нагору мимо храму, крамниць, через центральну площу з традиційним універмагом.

‒ Так що ‒ у Харкові справді стрьомно? ‒ знову підняла популярну тему Віта.

‒ Було спокійно, доки ваші бандерівці не прийшли, ‒ я чомусь огризнулася.

‒ Ти що ‒ за сепаратистів?

‒ Я на політиці не розуміюся.

‒ А що тут розуміти? Україна має бути єдиною, ‒ сестра з підозрою глянула на мене й скривила губи. ‒ Хоча ти…

Вона мала на увазі мою африканську зовнішність. Я хотіла сказати їй ще що-небудь про Правий сектор, щоб позлити, але передумала. Ми вже підходили до стилізованої соляної печери.

‒ Це правда, що дихати розпиленою сіллю корисно? ‒ я примирливо глянула на Віту.

Мені не хотілося провести гостювання в політичних дебатах. До того ж я була патріоткою, але не виставлялася, як багато хто зараз. То про що нам сперечатися? Я вже безліч разів натискала на мобільнику 565, відправляючи по п’ять гривень на підтримку нашої армії.

Ми спустилися в підвальне приміщення. Саме вчасно, бо через кілька хвилин мала початися процедура. Віта сплатила за неї (не дала мені відкрити гаманець), і ми пройшли в маленький передбанник, де нам видали бахили й ковдри. Потім разом з іншими піклувальниками про своє здоров’я зайшли до кімнати, підлога й стіни якої аж іскрилися кристалами солі в жовтуватому світлі, що тьмяно лилося з маленьких лампочок. Стіни й стеля навмисно були зроблені нерівними, вони імітували склепіння печери. Майже всі шезлонги вже виявилися зайнятими. Ми розмістилися не поруч, а одна за одною, й накрилися ковдрами. В приміщенні було прохолодно.

‒ Будь ласка, не розмовляти, ми починаємо, ‒ оголосила дівчина в білому халаті й вимкнула світло.

Полилася тиха музика,  в обличчя ніби війнуло віхолою. Мабуть, сіль ту не дуже подрібнили. Я заплющила очі.

Після сеансу спелеотерапії ми ще трохи потинялися містом. Біля знаменитої водолікарні, як завжди, товпилися люди. Снували туди-сюди переважно літні чоловіки й жінки. Деякі тримали в руках філіжаночки з носиками, щоб зручніше було пити цілющу воду. Коли ми приїздили до родичів минулого разу, я спробувала її ‒ не смачна, ще й смердить!

З лівого боку від будівлі  розташувалися столики з виробами місцевих майстринь. Ми підійшли. Помилувалися намистом, брошками, підвісками…

‒ Дивися, прикольно! ‒ Віта тримала в руках широкий браслет із бісеру.

Три червоні маки були аж надто яскраві. Я б такий не взяла, хоча мені, смуглявці, й личать подібні цяцьки. Але я люблю спортивний стиль ‒ джинси, футболки, кросівки. Маки тут ні до чого.

Ми повернули додому, пройшовши мимо картин художників. Полотна, більшість із яких були дуже великі, стояли й лежали просто на траві. Дивно, та їх купували! Можливо тому, що недорого. Але ж тарабанити це кудись за сотні кілометрів!..

Далі був базарчик із найрізноманітнішим крамом. Вишиванки сьогодні в моді. То тут, то там їх приміряли й жіночки, й молоді дівчата. А он чоловік купує  одразу три ‒ дружині й донькам.

 

***

Через кілька днів мені вже закортіло додому. Весь Трускавець обійшла вздовж і впоперек. Та й за Владиком скучила. Треба було і його взяти з собою, а не відпускати до батьків у Дніпропетровськ. І в Крим тепер не поїдеш! А ми ж із ним запланували цю поїздку ще взимку.

Та одного ранку на мене чекав справжній сюрприз, через який мені ще більше захотілося додому.

Тітка й Оксана пішли на роботу, а ми з Вітою сортували її вбрання, бо вона збиралася на день народження до свого хлопця. Розклавши в залі на дивані й кріслах свої спідниці, блузки, брюки  та вдягаючи по черзі все підряд, вона ніяк не могла на чомусь зупинитися.

‒ У тебе все якесь вінтажне! ‒ не стрималась я.

Сестра втупилася в мене своїми невиразними оченятами й ображено закопилила губи. Я зрозуміла, що це слово їй не знайоме. Нарешті вона вичавила:

‒ Ти весь час викобенюєшся!

‒ Не ображайся. Я не мала на увазі нічого поганого. Вінтажне ‒ ніби антикварне: може бути дуже дорогим і єдиним у своєму роді.

‒ Тоді ти можеш полізти на горище. Там ціла скриня бабусиного барахла!

‒ А що там ще є?

‒ Ну, не знаю, можливо, скарб якийсь бабця Світлана сховала…

Віта засміялася. Зуби в неї були нерівні, ще й спереду з некрасивими пломбами. Вона трохи подумала й сказала:

‒ Хто його зна, що там. Я туди ніколи не зазирала. Мама з Оксаною всякий непотріб там складають.

Ми вирішили розвідати, що накопичилося на горищі. Все одно робити було нічого, а тут хоча б якась пригода.

Щоб залізти туди, довелося вийти з будинку й по приставній залізній драбині піднятися до невеликих дверцят на фронтоні.

‒ Тут замок! ‒ крикнула Віта. ‒ Доведеться дзвонити мамі, запитати, де ключ.

‒ То тобі принести мобільник?

‒ Будь ласка, якщо не важко.

Я побігла до хати й знайшла Вітин телефон. Потім піднялася до неї по драбині. Ми, як дві сороки, вчепилися в іржаві труби, до яких були приварені сходи. Дізнавшись, де ключ, мені знову довелося спускатися вниз, адже Віта сиділа на верхньому щаблі. Ключі висіли в коридорчику на гвіздку ‒ від погрібника, від літньої кухні, від горища й ще від чогось.  Я зняла всі, бо не знала, який саме нам потрібний, знову скочила на драбину й подала їх сестрі. Через хвилину ми вже були на горищі.

Віта намацала вимикач, й у тьмяному електричному світлі перед нами з’явилося справжнє звалище мотлоху, що залишалося незмінним, очевидно, не роки, а десятиліття. Все в павутинні, припало пилом. Я почала чхати й спочатку навіть не могла роздивитися, що там було. Моя ж супутниця  раптом втратила будь-який інтерес до цих «скарбів».

‒ Ти знаєш, я, мабуть, піду… Мені  ще треба нафарбуватися, ‒  подала мені ключа. ‒ Потім замкнеш.

Я залишилася сама. Мені, на відміну від Віти, було цікаво порпатися в речах, яких багато років ніхто не торкався. Тут стояли скрині, коробки, якісь зламані стільці й вішалки, біліли розсипані папери, просто на вбитих у крокви цвяхах висіли старі капелюхи…

Відкривши одну із скринь, доверху заповнену одягом, я з цікавістю почала перебирати її вміст. Бабця Світлана,  здається, нічого не викидала. Тут були й дівчачі плаття, й халати, й навіть фартухи. Блиснула синім парчева сукня. Кофтини з басочками, спідниці з воланами ‒ можна прослідкувати моду за півстоліття. Деякі тканини  виглядали дуже особливими, таких зараз не виробляють. Шкода, що я байдужа до всякого ретро. Але парчеве темно-синє платтячко все-таки відклала.

В трохи розірваній коробці були якісь папери, святкові листівки ‒ з 8 Березня, з Великим Жовтнем, з Днем Радянської Армії ‒ пожовклі, пахли віджитим століттям. Господиня, напевно, зберігала все, що приносила їй  пошта.

На самісінькому дні лежав стосик листів, перев’язаних червоною стрічкою. Я подумала, що це, мабуть, якісь особливі ‒ любовні. Звільнивши їх, побачила, що вони пронумеровані. На конвертах стояли ті самі адреси: отримувач ‒ колишня власниця дому, а відправник ‒ її сестра, моя рідна бабуся! Вона писала з Харкова. На конверті з зображенням Юрія Гагаріна значився номер 1. Я з хвилюванням дістала пожовклі аркуші.

 

Лист перший

Привіт, сестричко!

Давно тобі не писала, за навчанням ніколи було. На мехматі вчитися важко. Мабуть, мені слід було інший факультет обрати. Скучила за вами, за нашим Трускавцем. Хочеться додому. Зі мною тут таке трапилося… й ні з ким  поділитися. Лише тобі можу все розповісти.

Це велика таємниця ‒ ніхто, крім тебе, не повинен бачити цього листа. Краще одразу, як прочитаєш, спали його.

Отже, я вже не дівчина, а справжня жінка. Не дуже й боляче було, і  всього кілька крапельок крові. Але наступний день я пролежала в ліжку (бо випала неділя). Та й у понеділок не дуже добре почувалася. Дивно, але деякі поцілунки мені запам’яталися більше, ніж це… Та головна моя таємниця ‒ інша.

Вибач, що втаїла від тебе, як усе починалося. Вперше я побачила його ще рік тому, коли тільки-но вступила до університету й поселилася в гуртожиток. Він стояв на нашому поверсі в еркері коридору  біля вікна й розмовляв із якимсь хлопцем. Мене вразило, перш за все, його волосся (шапкою, як у Анжели Девіс) і дуже світла, як для африканця, шкіра. Він був стрункий, високий і строкатий. Такого вигляду надавала йому різнокольорова довга сорочка, що закривала половину штанів. Він красивий, подумала я тоді, й уперше подивилася на негра, як на хлопця. І зробила висновок, що в такого можна й закохатися.

Одного разу я з дівчатами пішла до гуртожитського клубу на танці. Він тоді, мабуть, хотів зі мною потанцювати. Можливо, я б і погодилася ‒  не знаю, але він мене злякав. Підкрався збоку й торкнув за плече. Я смикнулася, й моє волосся зачепилося за його браслет. Ми гарячково почали допомагати одне одному звільнитися. Я тоді втекла від нього.

Після цього він почав вечорами простоювати в нашому коридорі в еркері. А одного дня, коли я вийшла з чайником і попрямувала до кухні, він зайшов услід за мною й запитав, чи можна в нас подивитися телевізор. Я розгубилася й відповіла, що телевізора в нас немає. Тоді він попросився просто так зайти. В цей час на кухні з’явилася дівчина. Я не знала, що йому відповісти, та ще й при свідках. «Ні!» ‒ якось грубо. Я ж не расистка! Ми обоє мовчали, тільки дивилися одне на одного. Стало незручно. Він сказав, що йому треба поговорити зі мною. (Та дівчина якраз вийшла.) Тоді я запропонувала зустрітися біля університету. О сьомій вечора.

Що він відчував, що думав, коли я підходила до нього? Сидів такий худенький, тихенький на лавочці, закинувши ногу на ногу й трохи зігнувшись. Я привіталася й сіла поруч. Він запитав, куди я хочу піти. Посидимо, відповіла. Ми дуже довго розмовляли. Я навіть трохи змерзла й запропонувала пройтися.

Ми підвелися й попрямували повз Держпром на проспект Леніна. Минули медінститут і рушили на Павлове Поле. Ніхто не кидав нам услід образливих слів, навіть косих поглядів було небагато. Я відчувала себе майже вільно. Лише коли проходили повз готель «Інтурист», мені стало незручно. Там було дуже багато людей, стояла «швидка», міліція. Ось тут на нас дивилися чомусь аж надто пильно. Хвилювання моє проявилося так: я почала дуже голосно щось розповідати.

Ми дійшли до книгарні «Кобзар» і, звернувши на Новгородську, рушили до парку Горького. Я вже дізналася, що його звати Абукар, що родом він із Могадішо, столиці Сомалі (вимовляв назви якось дивно подвоюючи голосні ‒ Соомааліі). Він багато й з гордістю розповідав про свою країну, про те, що його народ походить від дуже древньої цивілізації, подібної до єгипетської, що в них розвинута клановість, а столиця заснована арабськими колоністами ще в дев’ятому столітті. Розпитував мене про навчання, про мою сім’ю. Коли ми дісталися парку, мужність покинула мене. Сказала, що далі піду одна й щоб він на мене не ображався. Він відповів, що розуміє й не ображається.

Я не хотіла, щоб Абукар приходив до мене в кімнату, щоб хто-небудь знав про наші стосунки. Але одного разу він таки прийшов, запросив мене в кіно. І, як на зло, відразу хтось постукав у двері зайшло кілька хлопців, студрадівське начальство. Я почувалася незручно, але не виказувала цього. Пережила не один стрес, поки ми добралися до кінотеатру. Коли виходили з тролейбуса, він подав мені руку, а якийсь чоловік осудливо-жалісливо глянувши на мене сказав:

‒ Куди ж ти стрибаєш, зайчику?!

 Десь аж через півроку після нашого знайомства ми вперше поцілувалися. Сиділи за столом у моїй кімнаті, й наші обличчя були зовсім близько. Я роздивлялася його високий чистий лоб, невеликий рівний ніс, темні губи, які злегка розтулилися, показуючи блискучі вологі зуби. Він узяв мене за руку, а я помацала його «шапку». Поводився так, ніби чогось боявся. Цілував дрібно-дрібно, швидко-швидко, як дитина. До нього мене ніхто так не цілував.

Одного разу Абукар затримався в мене довше. Я пишу «одного разу», а він же лише кілька разів був у моїй кімнаті. Це було в останній день минулого навчального року. Коли ми почали цілуватися, то вимкнули світло, щоб нас ніхто не побачив у вікно. І сіли на ліжко. Він намагався мене роздягти, та я сказала, що не хочу, аби наші стосунки заходили так далеко. Увімкнула світло, а він розгубився. Сидів із застиглим обличчям і, мабуть, думав, як розуміти мої слова. Я спробувала пояснити. Говорила, що не можу так зустрічатися, ховаючись від усіх. А сама подумала: хіба ж ми не інтернаціоналісти? Дивне у нас виховання ‒ якісь подвійні стандарти. Адже я можу дружити з ним відкрито! Чи ні? Отож, я сказала: якщо будемо зустрічатися, то вільно ходитимемо в кіно, театри, на прогулянки. Але попередила, що на це в мене може не вистачити сміливості, бо знаю, як ставляться в нас до дівчат, котрі дружать з неграми. Тоді я не знала, чому чорних ображає слово «негр». Пізніше довідалася, що так колись називали рабів у Америці. Тому чорношкірі хочуть, щоб їх звали африканцями.

Попросила Абукара подумати над моїми словами й попередила, що я дуже швидко закохуюся, тому зі мною не слід жартувати: якщо я для нього лише чергове захоплення, нехай пожаліє мене й більше не приходить. Хіба ж мало до них повій навідується?  Про мене теж думатимуть так само.

У нас починалися канікули. Я збиралася додому, й він пообіцяв писати. Але не написав жодного листа. Пізніше сказав, що загубив мою адресу. Я подумала, що він більше не прийде, але в цьому навчальному році все відновилося. І ось результат.

Коли ми прощалися після нашої «шлюбної» ночі, він запропонував зустрітися наступного дня, але я сказала, що сама його покличу. Вирішила знову призначити йому побачення в місті. Хочу зрозуміти, чи він кохає мене. В думках я вже дійшла до того, що навіть можу вийти за нього заміж. Але  мама не витримає цього! І тато не зрозуміє. А що ти думаєш про мене? Тому я так довго нічого тобі й не розповідала. Зрештою, навряд чи змогла б проміняти свою країну на чужу. Ні, таки поїхати з ним я не зможу.

Хіба що нам одружитися на ці два роки, поки він ще тут? Щоб народити! Це була б така красива дитинка ‒ смуглява й, можливо, з голубими очима, як у нашої мами! Що мені робити? Як ти думаєш? Може, піти в партком університету, порадитися? Хіба там заборонять любити? Та раптом Абукар ставиться до мене не настільки серйозно, як я до нього? Згадала, як він, поспішаючи, прощався зі мною після всього. Похапцем поцілував у шию й чомусь поплескав по плечу. Здалося навіть, що я йому вже не потрібна, в усякому разі  тієї хвилини.

І все-таки зараз він мій. Це нове  й дивне для мене відчуття! І ці два роки, доки він ще навчатиметься в Союзі, ми будемо разом ‒ хоч відкрито, хоч таємно! В забороненому коханні є щось терпке й… (слів не доберу).

Ось і все, що я хотіла тобі розповісти. Сподіваюся, ти зрозумієш мене й не будеш зневажати. Напиши, що ти про все це думаєш.

Обіймаю. Твоя Ната. 21вересня 67 року.

 

У мене пересохло в роті, доки я читала цього листа, й у голові стало якось порожньо, а на душі боляче, ніби я пережила разом із бабусею всі її відчуття. Боже мій! Який то був час! І скільки натерпілася моя мама, народившись чорношкірою в тій державі!

І все ж я раділа, бо тепер знала, де моє коріння. Мій дідусь не росіянин. Він ‒ сомалієць. У мами й у мене такі акуратні ‒ на вигляд європейські ‒ носики, бо в тій частині Африки живуть дуже красиві люди. Але яке в нього прізвище і де він зараз? Може, про це буде в наступних бабусиних листах?

Я знайшла майже новенький клатч і заховала в нього листи. Потім спустилася з горища. Забула там і синю сукню, й ключ. Довелося знову підніматися по незручній драбині. Добре, що зараз у домі нікого немає. Розмовляти, навіть думати про щось, окрім того, про що я тільки-но дізналася, в мене не було сил. Я відкрила наступний конверт.