Колись настане неймовірний день

(для багатьох, звичайно, зовсім будній), –

і на драбині пізнання вселюдній

зламається єдино мій щабель.

Погасне світ, обірвуться думки ,

моєї пам’яті й свідомості не буде…

Життя мине… І милосердні люди

мене сховають під сухі вінки.

Якщо ж немає часові кінця

і світ у просторі невидимо безкрайній,

чому мені в безсмерті бути зайвій?

Як віднайти початок у кільця?

І що тоді те найстрашніше – смерть,

той чорний сон без сновидінь і ранку?

Безсило мозок б’ється об загадку.

…А в небі місяця виповнюється чверть.