* * *
Пригорщами золотого сміху
осипались дні і вечори.
Я комусь недоброму на втіху
з’їхала із глузду, мов з гори.

У чудній упертості незрячій
викликала долю на двобій.
І тонули погляди гарячі
у воді криничній голубій.

Та давно вже стало не до сміху –
я таки розгнівала судьбу.
В німоту сховаюсь, мов у стріху.
В сутінок самотності піду.

В океані не буває броду –
ні на мить не треба забувать.
Відпусти мені гріхи, природо,
більше не посмію повставать.