…З шовку золотавого спідницю
знов бабуся приміря моя.
Паска здобна, сонце-паляниця
з крашанками в кошику сія.
Зорі ранок ще не змив із неба,
вже вона від церкви дріботить, –
встигла причаститися, як треба,
і себе, і паску освятить.
Хоч Великдень пізно був, хоч рано, –
діти забували про святки.
Та бабуся, празниково вбрана,
знову йшла освячувать паски.
А одного разу приплелася
з постарілим, зляканим лицем.
В храмі зал спортивний відкривався –
сповіщалось чорним олівцем…
Відцвіли роки. Нема бабусі.
Вже відбудували церкву ту.
Та чомусь притихну й зажурюся,
вгледівши спідницю золоту.