Очі

У той самий час, коли в провінційному, але досить вели­кому місті менеджер приватного офтальмологічного центру «Реміс» Федько Панчоха замовляв фізрозчин у недорогій лабораторії, коли директор місцевого центрального ринку Стас Метельков, насолоджуючись передчуттям важливої події в особистому житті, передавав справи своєму заступ­никові, а московський хірург Іван Борисович Кузьмін зби­рав валізу для поїздки у відрядження, – вже літня, але бідова жінка Марина Тарасівна сідала в трамвай, щоб поїхати на остаточне обстеження до названої очної клініки.

Ніщо не передбачало катастрофи, хоча події складалися саме так, ніби декому з цих людей уже на роду було написа­но пережити фатальний випадок, що різко змінить не лише їхні біографії, а й зачепить рикошетом долі багатьох інших.

Через півгодини Марина Тарасівна вже сиділа біля кабіне­ту кандидата медичних наук Тамари Василівни Швець. Ставши пацієнткою цього медзакладу, жінка перекопирсала весь Інтер­нет у пошуках відгуків про його медперсонал і, перечитавши їх, довго не могла обрати поміж двох хірургів – цією Швець та ще однією на прізвище Кривошея. Марина Тарасівна вдивляла­ся в фотографії на моніторі й не знала, до кого краще піти: до білявки чи до брюнетки. Обрала першу – вона їй здалася ми­ловиднішою. Професійні ж характеристики обох були схо­жими… Роздуми пацієнтки обірвала молоденька медсестра:

– Будь ласка, заходьте до кабінету.

Марина Тарасівна зайшла. За столом сиділа лікарка Швець і щось швидко писала. Навіть не глянувши на від­відувачку, сухо кинула:

– Я вас слухаю.

Жінка розгубилася. Вона чекала на доброзичливіший прийом, остаточне обстеження, і в глибині душі сподіва­лася, що операцію їй відмінять. Консультація була без­коштовною, оскільки належала до тих послуг, за які па­цієнтка вже заплатила. Щоправда, рішення про операцію майже завжди приймалися в кабінетах рядових лікарів. А її ось занесло сюди, до хірурга, тому що вона була недовір­ливою, але тямущою, і в усьому хотіла дійти до суті. Не маючи медичної освіти, але начитавшись статей про очні хвороби, Марина Тарасівна вивчила геть усю терміноло­гію й прагнула гарантій.

Лікарка Швець нарешті підняла обличчя від паперів і, окинувши холодним поглядом відвідувачку, раптом про­голосила міні-лекцію про заміну потьмянілого кришталика на штучний. Її голос дзвенів металом, вона так карбувала окре­мі слова, ніби забивала гвіздки сокирою. І Марина Тарасівна зрозуміла, що тут нічого ловити й що операцію не скасують. Тамара Василівна навіть не обстежила її очі, а лише мимохідь зазирнула в історію хвороби.

– Вас же записали на операцію до найкращого хірурга! – цими словами вона присоромила пацієнтку, а заодно й за­вершила аудієнцію.

На ресепшині засмученій Марині Тарасівні посміхнулася вишколена працівниця. Погортавши журнал, вона радісним голосом підтвердила, що операція, як і домовлялися, почнеть­ся завтра о восьмій ранку, але прийти треба на півгодини рані­ше, щоб підписати договір та внести гроші в касу.

Директор ринку Метельков приїхав у клініку зі своїм водієм, хоча переважно сам кермував джипом. Сьогодні була особлива ситуація: після заміни кришталика він не зможе певний час во­дити машину. Метельков зайшов до офтальмологічного центру близько восьмої ранку, хоча його операцію було призначено на десяту. Він сподівався потрапити до хірурга серед перших, бо завжди прагнув «відстрілятися» одразу: і в інституті на екза­менах, і під час візитів до начальства – скрізь… Зайшовши до приймальні, де йому кілька днів тому призначали операцію, він відчув досаду: літня жінка вже заповнювала договір, а чоловік середнього віку чекав на свою чергу.

Поступово підходили й інші відвідувачі: хто – на огляд, хто – на операцію. Всі тихо сиділи на м’яких синіх шкіряних диванах. Мелодійний жіночий голос називав пацієнтів на ім’я-по батькові, й вони заходили до лікарських кабінетів.

– Марино Тарасівно! – покликав голос.

Жінка стрепенулася й підвелась із дивана. Вона дуже бояла­ся операції (згадала страшний сон, який їй сьогодні приснився, неначе очі її були заліплені чимось чорним та пекучим), але слухняно пішла за медсестрою. Та на неї чекав сюрприз.

– Ви хворіли на гепатит Б? – невдоволено запитав хірург, гортаючи її історію хвороби.

– Так заразили ж мене, коли видаляли жовчний міхур, – укотре детально почала пояснювати Марина Тарасівна.

Але Іван Борисович її вже не слухав. Він відчитував мед­персонал:

– Куди ви дивилися? Чому призначили на ранок?

Пацієнтка не розуміла, в чому річ, але поступово все про­яснилося.

– Після вас доведеться дезінфікувати операційну, – невдо­волено пробурмотіла санітарка.

– Давайте наступного, а їй поки що зміряйте тиск, – мос­ковське світило кинуло оком на розчервонілу пацієнтку.

Марину Тарасівну завели за ширму.

– Лягайте на кушетку, – сказала підстаркувата медсестра, тримаючи в руках тонометр. Через хвилину злякано вигук­нула, округливши бляклі очі: – Та вам узагалі не можна ро­бити операцію, у вас сто дев’яносто на сто!

– То, мабуть, я розхвилювалася, – виправдовувалась паці­єнтка, а насправді їй хотілося швидше вискочити з-за ширми й побігти додому (бо вона все згадувала той страшний сон).

– Збивайте тиск, уведіть дибазол із папаверином, – розпо­рядився лікар. – Нехай полежить.

На той час він уже почав робити операцію наступному пацієнтові й через двадцять хвилин завершив її.

Покликали Стаса Метелькова. Він зайшов упевнено, не боявся, хотів лише, щоб усе швидше завершилося. Та коли вже лежав на операційному столі й у його ліве око капали фізрозчин, щось замлоїло йому під грудьми. Лікар же, гор­таючи історію хвороби Метелькова, раптом запропонував тому замінити кришталик і в правому оці, бо там також була катаракта, хоча ще й недозріла. Адже навіщо відтягувати, краще все зробити одним махом! Така пропозиція видалася Стасу слушною, і він погодився.

Цю розмову чула з-за ширми й Марина Тарасівна. У неї теж була катаракта на обох очах, і вона злякалася, що їй також запропонують прооперувати обидва. Жінці дедалі більше хотілося дременути додому, і це відчуття було на­стільки настирливим, що не давало заспокоїтися. Минуло вже майже дві години, як вона зайшла сюди, й сечогінний ефект ліків, що знижували тиск, давався взнаки. Жінка за ­питала в медсестри:

– Можна, я в туалет сходжу?

– Я вас відведу, – озвалася санітарка.

Вона допомогла пацієнтці підвестися з кушетки й вивела її в коридор.

Дивлячись у люстро над умивальником, Марина Тарасів­на всміхнулася собі – зляканій, у прозорій блакитній ша­почці, яку з неї забули зняти. «Як астронавт», – подумала, зісмикуючи її з голови. Нахилилася й стягла бахіли з ніг – такого самого, тільки насиченішого кольору. Кинула все це причандалля у відро для сміття й вийшла.

Ніхто на неї не звернув уваги. Так само сиділи в черзі паці­єнти, про щось говорила по телефону дівчина на ресепшині. Санітарки не було – вона, мабуть, повернулася в операційну. Марина Тарасівна, як у трансі, не відчуваючи під собою ніг і затамувавши дихання, тихенько попростувала до виходу з клініки. І лише на вулиці вдихнула на повні груди й чомусь радісно засміялася. Коли сідала в трамвай, раптом згадала, що її сумочка залишилася на підвіконні в операційній, але повертатися не стала. Про сплачені гроші вона чомусь узагалі не думала.

Стас Метельков після операції почувався добре й ра­дів, що вже все позаду. Він попросив медсестру покликати свого водія, щоб той провів його до авта, оскільки поки що майже нічого не бачив, хоча лікарі запевнили: вже че­рез півгодини зір почне відновлюватися й незабаром стане стовідсотковим. Метельков у передчутті цього дива всміх­нувся й навіть викинув окуляри, неначе виконуючи ритуал особливого значення.

Робочий день в офтальмологічній клініці тривав. Усе було, як завжди, хіба що завдяки суботі мало закінчитися на кіль­ка годин раніше. Іван Борисович, прооперувавши десяток хворих, трохи втомився, але почувався задоволеним. Він не допускав у них жодних ускладнень. Потім згадав про жінку, котра втекла, й усміхнувся: такого в його практиці ще не було.

Неділя майже для всіх дійових осіб почалася зі страху, здивування й паніки. Черговий лікар клініки не встигав відповідати на дзвінки. Всі пацієнти, прооперовані напере­додні, скаржилися на різі в очах та виділеннях з них і ви­магали невідкладної допомоги. Лікар не знав, що робити. Знаменитий хірург Кузьмін іще вчора поїхав до Москви й не відповідав на дзвінки, начмед і директор центру не поспі­шали до клініки. Лікар узяв у кожного хворого виділення з очей на аналіз (щоправда, лабораторії в неділю не працюва­ли – доведеться почекати до завтра). Потім промив каправі очі фізрозчином. Це все, що він міг зробити. Стаціонара в клініці не було, тому він відправив потерпілих додому.

Наступного дня прооперованим стало ще гірше, на їхні очі страшно було дивитися. Результати аналізів виявилися загрозливими: синьогнійна паличка!

Спочатку всі кивали на московського хірурга, але той відповідав, що його провини тут немає – він користував­ся інструментами й матеріалами клініки, котра й має відпо­відати за антисанітарію. Провели внутрішнє розслідування й виявили синьогнійну паличку в фізрозчині, закупленому днями за дешевою ціною в приватного виробника.

Усі пацієнти, яким замінили кришталики в зловісну субо­ту, втратили зір на одне око, а Стас Метельков – на обидва. Він першим подав у суд на клініку та на хірурга, котрий спонукав його прооперувати й друге око. Але хоч би як усе закінчилося в суді – бачити чоловік уже ніколи не зможе, тому життя його круто й назавжди змінилося.

Марина Тарасівна прочитала про трагедію в газеті й пере­хрестилася. Бог її милував. Вона пішла в церкву й поставила свічку. Замітку з газети вирізала й сховала як нагадування про те, що завжди треба довіряти інтуїції. Потім вирушила до клініки, бо переживала за свої гроші, сплачені за опера­цію, якої не було. Їй повернули сумочку та паспорт, а про гроші сказали, що перекажуть на її пенсійний рахунок, бо в касі такої суми немає. В офтальмологічному центрі було навдивовижу порожньо: сарафанне радіо спрацювало без­доганно.

Поступово галас навколо неприємності в клініці «Реміс» затих. Спочатку заклад закрили, а десь через півроку на фа­саді будівлі з’явилася нова вивіска, хоча медперсонал зали­шився майже той самий. Щоправда, московського хірурга вже не запрошували, й директора призначили іншого. Федь­ко ж Панчоха взагалі пішов із медицини, бо йому почало ввижатися, як із кожної пляшечки фізрозчину намагаються вилізти паличкоподібні хробаки, докірливо хитаючи голо­вами й кліпаючи синіми скляними очима.