У той самий час, коли в провінційному, але досить великому місті менеджер приватного офтальмологічного центру «Реміс» Федько Панчоха замовляв фізрозчин у недорогій лабораторії, коли директор місцевого центрального ринку Стас Метельков, насолоджуючись передчуттям важливої події в особистому житті, передавав справи своєму заступникові, а московський хірург Іван Борисович Кузьмін збирав валізу для поїздки у відрядження, – вже літня, але бідова жінка Марина Тарасівна сідала в трамвай, щоб поїхати на остаточне обстеження до названої очної клініки.
Ніщо не передбачало катастрофи, хоча події складалися саме так, ніби декому з цих людей уже на роду було написано пережити фатальний випадок, що різко змінить не лише їхні біографії, а й зачепить рикошетом долі багатьох інших.
Через півгодини Марина Тарасівна вже сиділа біля кабінету кандидата медичних наук Тамари Василівни Швець. Ставши пацієнткою цього медзакладу, жінка перекопирсала весь Інтернет у пошуках відгуків про його медперсонал і, перечитавши їх, довго не могла обрати поміж двох хірургів – цією Швець та ще однією на прізвище Кривошея. Марина Тарасівна вдивлялася в фотографії на моніторі й не знала, до кого краще піти: до білявки чи до брюнетки. Обрала першу – вона їй здалася миловиднішою. Професійні ж характеристики обох були схожими… Роздуми пацієнтки обірвала молоденька медсестра:
– Будь ласка, заходьте до кабінету.
Марина Тарасівна зайшла. За столом сиділа лікарка Швець і щось швидко писала. Навіть не глянувши на відвідувачку, сухо кинула:
– Я вас слухаю.
Жінка розгубилася. Вона чекала на доброзичливіший прийом, остаточне обстеження, і в глибині душі сподівалася, що операцію їй відмінять. Консультація була безкоштовною, оскільки належала до тих послуг, за які пацієнтка вже заплатила. Щоправда, рішення про операцію майже завжди приймалися в кабінетах рядових лікарів. А її ось занесло сюди, до хірурга, тому що вона була недовірливою, але тямущою, і в усьому хотіла дійти до суті. Не маючи медичної освіти, але начитавшись статей про очні хвороби, Марина Тарасівна вивчила геть усю термінологію й прагнула гарантій.
Лікарка Швець нарешті підняла обличчя від паперів і, окинувши холодним поглядом відвідувачку, раптом проголосила міні-лекцію про заміну потьмянілого кришталика на штучний. Її голос дзвенів металом, вона так карбувала окремі слова, ніби забивала гвіздки сокирою. І Марина Тарасівна зрозуміла, що тут нічого ловити й що операцію не скасують. Тамара Василівна навіть не обстежила її очі, а лише мимохідь зазирнула в історію хвороби.
– Вас же записали на операцію до найкращого хірурга! – цими словами вона присоромила пацієнтку, а заодно й завершила аудієнцію.
На ресепшині засмученій Марині Тарасівні посміхнулася вишколена працівниця. Погортавши журнал, вона радісним голосом підтвердила, що операція, як і домовлялися, почнеться завтра о восьмій ранку, але прийти треба на півгодини раніше, щоб підписати договір та внести гроші в касу.
Директор ринку Метельков приїхав у клініку зі своїм водієм, хоча переважно сам кермував джипом. Сьогодні була особлива ситуація: після заміни кришталика він не зможе певний час водити машину. Метельков зайшов до офтальмологічного центру близько восьмої ранку, хоча його операцію було призначено на десяту. Він сподівався потрапити до хірурга серед перших, бо завжди прагнув «відстрілятися» одразу: і в інституті на екзаменах, і під час візитів до начальства – скрізь… Зайшовши до приймальні, де йому кілька днів тому призначали операцію, він відчув досаду: літня жінка вже заповнювала договір, а чоловік середнього віку чекав на свою чергу.
Поступово підходили й інші відвідувачі: хто – на огляд, хто – на операцію. Всі тихо сиділи на м’яких синіх шкіряних диванах. Мелодійний жіночий голос називав пацієнтів на ім’я-по батькові, й вони заходили до лікарських кабінетів.
– Марино Тарасівно! – покликав голос.
Жінка стрепенулася й підвелась із дивана. Вона дуже боялася операції (згадала страшний сон, який їй сьогодні приснився, неначе очі її були заліплені чимось чорним та пекучим), але слухняно пішла за медсестрою. Та на неї чекав сюрприз.
– Ви хворіли на гепатит Б? – невдоволено запитав хірург, гортаючи її історію хвороби.
– Так заразили ж мене, коли видаляли жовчний міхур, – укотре детально почала пояснювати Марина Тарасівна.
Але Іван Борисович її вже не слухав. Він відчитував медперсонал:
– Куди ви дивилися? Чому призначили на ранок?
Пацієнтка не розуміла, в чому річ, але поступово все прояснилося.
– Після вас доведеться дезінфікувати операційну, – невдоволено пробурмотіла санітарка.
– Давайте наступного, а їй поки що зміряйте тиск, – московське світило кинуло оком на розчервонілу пацієнтку.
Марину Тарасівну завели за ширму.
– Лягайте на кушетку, – сказала підстаркувата медсестра, тримаючи в руках тонометр. Через хвилину злякано вигукнула, округливши бляклі очі: – Та вам узагалі не можна робити операцію, у вас сто дев’яносто на сто!
– То, мабуть, я розхвилювалася, – виправдовувалась пацієнтка, а насправді їй хотілося швидше вискочити з-за ширми й побігти додому (бо вона все згадувала той страшний сон).
– Збивайте тиск, уведіть дибазол із папаверином, – розпорядився лікар. – Нехай полежить.
На той час він уже почав робити операцію наступному пацієнтові й через двадцять хвилин завершив її.
Покликали Стаса Метелькова. Він зайшов упевнено, не боявся, хотів лише, щоб усе швидше завершилося. Та коли вже лежав на операційному столі й у його ліве око капали фізрозчин, щось замлоїло йому під грудьми. Лікар же, гортаючи історію хвороби Метелькова, раптом запропонував тому замінити кришталик і в правому оці, бо там також була катаракта, хоча ще й недозріла. Адже навіщо відтягувати, краще все зробити одним махом! Така пропозиція видалася Стасу слушною, і він погодився.
Цю розмову чула з-за ширми й Марина Тарасівна. У неї теж була катаракта на обох очах, і вона злякалася, що їй також запропонують прооперувати обидва. Жінці дедалі більше хотілося дременути додому, і це відчуття було настільки настирливим, що не давало заспокоїтися. Минуло вже майже дві години, як вона зайшла сюди, й сечогінний ефект ліків, що знижували тиск, давався взнаки. Жінка за питала в медсестри:
– Можна, я в туалет сходжу?
– Я вас відведу, – озвалася санітарка.
Вона допомогла пацієнтці підвестися з кушетки й вивела її в коридор.
Дивлячись у люстро над умивальником, Марина Тарасівна всміхнулася собі – зляканій, у прозорій блакитній шапочці, яку з неї забули зняти. «Як астронавт», – подумала, зісмикуючи її з голови. Нахилилася й стягла бахіли з ніг – такого самого, тільки насиченішого кольору. Кинула все це причандалля у відро для сміття й вийшла.
Ніхто на неї не звернув уваги. Так само сиділи в черзі пацієнти, про щось говорила по телефону дівчина на ресепшині. Санітарки не було – вона, мабуть, повернулася в операційну. Марина Тарасівна, як у трансі, не відчуваючи під собою ніг і затамувавши дихання, тихенько попростувала до виходу з клініки. І лише на вулиці вдихнула на повні груди й чомусь радісно засміялася. Коли сідала в трамвай, раптом згадала, що її сумочка залишилася на підвіконні в операційній, але повертатися не стала. Про сплачені гроші вона чомусь узагалі не думала.
Стас Метельков після операції почувався добре й радів, що вже все позаду. Він попросив медсестру покликати свого водія, щоб той провів його до авта, оскільки поки що майже нічого не бачив, хоча лікарі запевнили: вже через півгодини зір почне відновлюватися й незабаром стане стовідсотковим. Метельков у передчутті цього дива всміхнувся й навіть викинув окуляри, неначе виконуючи ритуал особливого значення.
Робочий день в офтальмологічній клініці тривав. Усе було, як завжди, хіба що завдяки суботі мало закінчитися на кілька годин раніше. Іван Борисович, прооперувавши десяток хворих, трохи втомився, але почувався задоволеним. Він не допускав у них жодних ускладнень. Потім згадав про жінку, котра втекла, й усміхнувся: такого в його практиці ще не було.
Неділя майже для всіх дійових осіб почалася зі страху, здивування й паніки. Черговий лікар клініки не встигав відповідати на дзвінки. Всі пацієнти, прооперовані напередодні, скаржилися на різі в очах та виділеннях з них і вимагали невідкладної допомоги. Лікар не знав, що робити. Знаменитий хірург Кузьмін іще вчора поїхав до Москви й не відповідав на дзвінки, начмед і директор центру не поспішали до клініки. Лікар узяв у кожного хворого виділення з очей на аналіз (щоправда, лабораторії в неділю не працювали – доведеться почекати до завтра). Потім промив каправі очі фізрозчином. Це все, що він міг зробити. Стаціонара в клініці не було, тому він відправив потерпілих додому.
Наступного дня прооперованим стало ще гірше, на їхні очі страшно було дивитися. Результати аналізів виявилися загрозливими: синьогнійна паличка!
Спочатку всі кивали на московського хірурга, але той відповідав, що його провини тут немає – він користувався інструментами й матеріалами клініки, котра й має відповідати за антисанітарію. Провели внутрішнє розслідування й виявили синьогнійну паличку в фізрозчині, закупленому днями за дешевою ціною в приватного виробника.
Усі пацієнти, яким замінили кришталики в зловісну суботу, втратили зір на одне око, а Стас Метельков – на обидва. Він першим подав у суд на клініку та на хірурга, котрий спонукав його прооперувати й друге око. Але хоч би як усе закінчилося в суді – бачити чоловік уже ніколи не зможе, тому життя його круто й назавжди змінилося.
Марина Тарасівна прочитала про трагедію в газеті й перехрестилася. Бог її милував. Вона пішла в церкву й поставила свічку. Замітку з газети вирізала й сховала як нагадування про те, що завжди треба довіряти інтуїції. Потім вирушила до клініки, бо переживала за свої гроші, сплачені за операцію, якої не було. Їй повернули сумочку та паспорт, а про гроші сказали, що перекажуть на її пенсійний рахунок, бо в касі такої суми немає. В офтальмологічному центрі було навдивовижу порожньо: сарафанне радіо спрацювало бездоганно.
Поступово галас навколо неприємності в клініці «Реміс» затих. Спочатку заклад закрили, а десь через півроку на фасаді будівлі з’явилася нова вивіска, хоча медперсонал залишився майже той самий. Щоправда, московського хірурга вже не запрошували, й директора призначили іншого. Федько ж Панчоха взагалі пішов із медицини, бо йому почало ввижатися, як із кожної пляшечки фізрозчину намагаються вилізти паличкоподібні хробаки, докірливо хитаючи головами й кліпаючи синіми скляними очима.