Неділя. День теплий та сонячний. Уже за полудень, а село немовби спить, тільки де-не-де чути чийсь голос або дитячий сміх, а то ще ліниво гавкне собака. І знову тиша.
Під великою грушею холодок. Простеливши рядно, тут відпочиває вся сім’я. Сидить, притулившись спиною до стовбура Іван Сорока. Книгу читає. Його дружина та двоє діток заснули поруч.
Іван задивився на Тоню. Лице її таке ніжне уві сні. Щоки злегка порожевіли, губки якось ніби ображено закопилилися, густа пшенична коса, розпустившись, спадає на шию. «Красуня в мене жінка», – подумав. І діти на неї схожі: світленькі, пухкенькі. Очі й у Андрійка, і в Тетянки – сині-сині. Іван чомусь зітхнув, мов від несподіваної радості, й тихенько засміявся. Добре було йому на серці. Щасливо живуть уже сьомий рік укупі. І така лагідна його Тонечка, така… слів не добереш. Одне слово – найкраща.
Подумки побрів тихенько до першої зустрічі. Часто згадує той незвичайний яскравий день. Як і сьогодні, була неділя. Молодому агрономові не сиділося в хаті, кортіло швидше оглянути і село, й навколишні поля. Три дні, як приїхав у Яблунівку. За плечима – інститут, попереду – ціле життя. Було легко дихати, весело всміхатися й радісно вітатися з людьми.
Ішов полями, а розквітлі запашні соняшники цілували йому обличчя. Набрів на колгоспну пасіку. Здалеку помахав солом’яним капелюхом двом дідам-пасічникам і підстрибом збіг униз у долину, порослу вербами. Десь тут, казали, є нерукотворна криниця. Захотілося води студеної – такої, щоб аж у зуби зайшла. Спека, підступивши поволі, дошкуляла вже нестерпно.
Аж ось і криниця. Став на коліна, нахилився над холодною дзеркальною гладдю. І раптом завмер, вражений: із криниці до нього всміхалася чи то русалка, чи мавка. Довге світле волосся спадало на плечі та груди аж до пояса. На голові – вінок із ромашок, шию обвив разок намистинок-вишеньок.
– Пийте, не бійтеся, – мовила.
Іван повернув голову і, забувши, що стоїть на колінах, ніби закам’янів перед красунею. Вона засміялася. А Іван простягнув до неї руки, боячись, що та зникне, й не міг навіть слова вимовити. Та вона справді відступила назад і заховалася в гущавині верб так само тихо й несподівано, як і з’явилася.
За хвилину Іван оговтався. Він швидко напився води, рвучко підхопився й побіг стежиною між вербами. Догнав дівчину й пішов поруч…
Від того дня вони з’єднали свої долі й ідуть по життю, не затьмаривши свого щастя жодною сваркою, жодною кривдою.
Прокинувся Андрійко. Як завжди – миттєво. Розплющив очі й ось уже сидить, ніби й не спав. Усміхається радісно. Взяв пір’їну з подушки і, лукаво глянувши на батька, почав лоскотати сестричку. Провів по щоці, під носиком – Тетянка чхнула й скривилася вві сні.
Іван дивився на п’ятирічного сина, а в мріях бачив його вже великим і зарані пишався ним. Андрійко розбудив і сестричку, і маму.
– Ходімо до хати, пополуднуємо та й за роботу, – обвела поглядом сім’ю Тоня.
Вона заколола косу, обсмикнула спідницю й усміхнулася до чоловіка:
– Посолимо сьогодні огірки?
– Звичайно. Діжка готова, не протікає.
Тоня пішла вмивати дітей, а Іван витягнув із колодязя два відра води та поставив їх на плиту. Після полудника він пішов на город збирати огірки. Тоня мила посуд. Андрійко взяв віника, щоб підмести підлогу, як це робив тато.
– Ідіть погуляйте, мої ластів’ята. – Тоня відчинила двері, й діти побігли надвір.
Трирічна Тетянка не встигала за братиком і заплакала.
– Не втікай від ме-е-ене…
Андрійко повернувся, витер малій сльози.
– Не плач, рюмсо, а то сірий вовк прийде. Давай краще заховаємося від мами й тата.
Хлопчик обдивився подвір’я, підбіг до діжки, накритої полотниною й зазирнув. Високувато.
– Давай стільчик принесемо.
Діти підтягли до діжки стільчик. Андрійко підсадив сестричку й допоміг їй зістрибнути в діжку, а потім стрибнув і сам.
– Тихо сиди, щоб нас не почули, – прошепотів.
Тетянка заплющила очі й притулилася до брата.
Тоня зайшла до літньої кухні. «Треба підготувати діжку, бо Іван скоро прийде з огірками», – подумала. Вийшла з відром окропу, швидко підійшла до діжки, розкрила її, підмостивши полотнину під гаряче дно, й не дивлячись перевернула.
Дитячий зойк, що тривав одну мить, гострим лезом пронизав серце. З німим жахом та округленими очима заглянула в діжку і, хитаючись, впала на землю. Материнське серце не витримало безглуздої фатальності випадку.
Іван трохи затримався на городі, нарвав ще й ромашок і постояв, замріявшись. Потім звалив на плечі мішок із огірками і пішов до садиби.
Тоня лежала в неприродній позі, підім’явши під себе одну ногу, повернена скляними очима до неба. Мішок із його плеча впав додолу. З нього викочувалися великі й маленькі зелені огірочки. Вже нікому не потрібні. Ромашки, мов непритомні, сипалися крізь ослаблені пальці.
Іван кинувся до Тоні. Що це? Чому? Зазирнув мимохідь у діжку й сторопів. Розум його затьмарився, не впоравшись із таким убивчим горем. У якомусь тумані чоловік пройшов, хитаючись, подвір’ям в один кінець, потім в інший, глянув на небо і заточився – таким воно було блакитним та бездонним: «Що я хотів, що?..» – його свідомість ніби розкололася на друзки, він безсило опустився на землю й утупився полядом у розсипані огірки, марно намагаючись щось пригадати…