Аніча

Групу киян зустріли в аеропорту Гетвік, розташованому за 45 кілометрів на південь від Лондона, й повезли ще далі – до графства Мальборо. Разом їх було п’ятеро: вже немолода сімейна пара з красивим прізвищем Небокрай, дві непоказ­ні сестри середнього віку (Руслана та Вікторія) й молода жвава панночка на ім’я Аліна. Їхній маршрут пролягав до невеличкого селища, де мав відбутися ретрит – себто курси з медитації.

Гостей туманного Альбіону дещо розчарували краєвиди за вікнами мікроавтобуса: природа така сама, як і в Україні, ніби їдуть собі лісостепом рідного краю. А на що ж вони сподівалися – на пальми й баобаби? Щоправда, траплялася й екзотика – непропорційно товсті цегляні димарі. Особли­во недоладно виглядали вони на вершечках пірамідальних дахів. Трохи дивував і лівосторонній рух, зокрема, на до­рожніх розв’язках, – здавалося, водій так і вріжеться в ко­гось! Але згодом усі призвичаїлися й уже не хапались одне за одного на поворотах.

Що було не так, як в Україні, – то це відсутність заторів на дорогах, бо їх тут регулювали. Періодично над головами з’являлися знаки – 60, 40 миль на годину, – й мікроавтобус різко стишував хід. Усі автівки повзли, але не стояли, тому складалася ілюзія, що корків немає.

Через дві години нарешті повернули до буддистського ін­тернаціонального медитаційного центру, і гостям відкрило­ся подвір’я, повністю засипане дрібним щебенем. Праворуч розміщувалася невисока довга будівля, що завертала ліворуч і ще раз ліворуч, ніби обрамляла щебеневий килим, та пере­ходила в триповерховий будинок. Між ним і різноплановою спорудою виступав тупим носом вхід до медитаційних залів. Прибулих запросили до офісу в будиночку праворуч.

Аліна була трохи розгубленою від першого враження, яке на неї справив центр медитації. Їй здалося, що вона потрапи­ла до пансіонату самотніх людей похилого віку. Подвір’ям снували якісь дідусі й бабусі, дехто пересувався з допомогою палиць, когось хтось навіть вів під руки. Здаля поглядали ще якісь старі. Всі були тихі, зморені на вигляд і дуже спокійні.

Коли гості оформляли папери в офісі, старенькі співробіт­ники дещо пожвавішали, особливо отримавши гроші за про­живання й харчування (саме навчання було безкоштовним).

Потім їх повели до їдальні, нагодували й почали розселя­ти по кімнатах.

– Шпрехен зі дойч? – звернулася до Руслани низенька літня жінка з дуже ріденьким волоссям на голові, через яке просвічувала рожева шкіра.

Руслана дійсно знала німецьку (на відміну від англійської), тому до неї й приставили цю жіночку, яка пояснила, де й із ким вона мешкатиме, та дала їй аркуш паперу з розпорядком лекцій, медитацій, обідів та інших заходів (звичайно, англій­ською, але можна було здогадатися, що там написано).

Ельза (так звали німкеню) відвела Руслану до котеджу, що містився через дорогу від медитаційного центру та межував із великим садом. Курсантів цього разу приїхало дуже бага­то, всі вони навіть не вміщалися в основних корпусах, тому частину заселяли саме в цей будиночок, що належав одній із активісток.

Він чимось нагадував українську хату під соломою, тому що дах у нього був із очерету, закріпленого зверху щільною сіткою-рабицею. Сітку цю було видно лише зблизька, а зда­леку вона зливалася з дахом. Руслана уважно роздивлялась і стріху, й білі вапняні стіни.

Як і біля кожних дверей у центрі, тут також збоку від вхо­ду стояла велика кругла металева ємність, із якої стирчали десятки зо три парасольок. Дощ в Англії – явище непередба­чуване й часте. Він може різко початися й так само раптово за кілька хвилин припинитися, щоб через півгодини знову пролитися на голови перехожих. Якщо курсанти виходили з приміщення для медитацій і йшов дощ, вони розбирали ті парасолі, а діставшись будинку, в якому поселилися, знову втикали їх у діжку біля дверей. Зразок типового англійсько­го гумору: хтось вийшов із дому без парасольки. «Ха-ха- ха!» – всі аж за животи хапаються.

Зайшовши до «шевченківської» хатинки, Руслана з Ель­зою піднялися стрімкими сходами на другий поверх у такий собі піддашок, де стіни кімнат із двох боків були похили­ми. Та, до якої зайшли жінки, здавалася зовсім крихітною, схожою на комірчину, й мала форму літери Г. Два ліжка, заправлені яскравими простирадлами й ковдрами, обіцяли гарний відпочинок. Низенька стояча вішалка примостилася в кутку біля електричного обігрівача (дійсно, це, мабуть, ко­лись була холодна комора!), біля дверей віднімала й так об­межений простір вмонтована в стіну шафа. Єдине невеличке віконце виходило в сад. Його хотілося одразу відчинити, бо в кімнаті було душно. Але виявилося, що це неможливо: в Англії за традицією вікна робили суцільними. Окрім яскра­вих ліжок, в усьому домінував білий колір.

Із пояснень Ельзи Руслана зрозуміла, що мешкатиме з яко­юсь «італьєно», котра вже багато разів відвідувала ретрити.

– Зі іст зер гуте фрау, – обнадійливо завершила свою роз­повідь Ельза.

– Добре, – кивнула головою Руслана. – Філєн данк!

Вона пройшла від дверей праворуч до низенького віконця й обрала ліжко в закутку. Майнула, щоправда, думка, що тій італійці буде не зовсім зручно навпроти дверей. Ельза невдоволено зиркнула на неї, бо, мабуть, подумала про те саме. Ну що ж: хто не встиг – той запізнився!

Аліну, Вікторію й пані Небокрай (вони непогано знали англійську) повела поселятися інша співробітниця – сива зу­баста в’юнка Ізольда. За правилами центру їх розмістили нарізно: Аліну в тому самому котеджі, що й Руслану, але на першому поверсі, а інших – у центральному корпусі. Жінки мали мешкати по четверо-п’ятеро в кожній кімнаті.

Пана Небокрая поселили в чоловічому корпусі. Він не вперше був у цьому центрі, тому сам пішов туди, куди йому вказали. Чоловікові пощастило, бо в помешканні стояли тільки троє ліжок. Хоча загалом йому було байдуже, скільки людей житиме з ним, – він був терплячим і доброзичливим.

Небокрай відчував надзвичайне, хоча й якесь тихе підне­сення, бо потрапив у свою стихію – до однодумців, так само, як і він, безмежно захоплених буддистським ученням.

Медитацію чоловік практикував змолоду. Ще тоді почав пе­рекладати з англійської багато спеціальної літератури (кілька тих книжок вийшло російською в різних видавництвах) і досі продовжував це заняття. Він нарешті повністю визначився й остаточно пристав до найконсервативнішої гілки буддизму, яка зветься Тхеравада, що в перекладі означає «вчення найста­ріших». Воно зародилося в Бірмі понад дві тисячі років тому, його сповідують ще й у Камбоджі, Лаосі й Таїланді. Адепти цього напряму впевнені, що його засновано самим Буддою. Основна ідея вчення – щоб усі живі істоти були щасливі.

Вікторію здивувало те, що, крім неї, в кімнаті перебувала лише одна новоприбула – чорнява азійка, яка не володіла ан­глійською; вже за кілька хвилин вона лягла на своє ліжко й од­разу ж заснула. Інші місця ще не були зайняті. Жінка глянула на годинник і почала вивчати розклад на папірці, який їй дала Ізольда. Через півгодини – перша медитація. Треба збиратися.

Вікторія вирішила одягти довгу спідницю, яку їй видали тут і яка називалася лунги. Власне, це була навіть не спідни­ця, а шматок матерії, котрий зшили збоку, утворивши тор­бинку без дна, куди вона й залізла обома ногами. Як змен­шити її на поясі, жінка не знала. Потім здогадалася зробити подвійне запахування і підвернути на талії так, щоб закріпи­ти. Величенький вузол стирчав уперед, збільшуючи її й так немалий живіт. Вона потягла його набік. Спідниця була ро­жева, вишита такими самими, але трохи блідішими квітами, а внизу мала коричневий обідок.

Жінка спустилася сходами зі свого третього поверху, ви­йшла на подвір’я й підійшла до входу в медитаційну залу. Нікого ніде не було. Вона дуже здивувалася. Раптом почула англійською:

– Можу вам чимось допомогти? – до неї підійшла Ізольда.

– Має ж бути медитація? – запитливо глянула на неї.

– Через дві години.

І тут до Вікторії дійшло, що в Англії час не збігається з київським! Засміялася, подумавши, яка вона неуважна. Ізольда чомусь також сміялася, поблискуючи величезними зубами, й показувала рукою на її спідницю.

– Що? – підняла брови Вікторія.

Виявилося, що той коричневий обідок і слугував поясом, а вишиті квіти мали бути внизу…

На відміну від сестри, Руслана одразу зорієнтувалася в часі й нікуди не поспішала. Сходила лише в душ – єдиний на всіх, хто мешкатиме в чотирьох кімнатах на поверсі. Він був з’єд­наний із туалетом, і жінка уявила, які тут черги утворювати­муться зранку та ввечері…

Коли вона вийшла після душу, замотавши голову рушником, то побачила, що двері в її помешкання прочинені й там стоять та спілкуються (більше жестами) дві жінки. Однією з них виявилася вже знайома їй невеличка худенька Ельза, а інша, мабуть, була згадувана італійка – висока, огрядна й, схоже, неповоротка.

Побачивши Руслану, жінки якось вимушено заусміхалися. Утрьох вони намагалися поспілкуватися, але італійка знала лише свою мову, тож діалог швидше нагадував «розмову» глухонімих. Її імені Руслана так і не зрозуміла.

Ельза, полишивши їхню кімнату, пішла у справах. Ново­прибула почала розпаковувати валізу, постійно чіпляючись головою за стелю, як тільки робила крок до свого ліжка. Рус­лана розглядала сусідку й дивувалася, що та зовсім не така, якою за її уявою мала бути італійка. Вона швидше нагадувала норвежку або шведку – невиразне бліде обличчя й білява го­лова з короткою стрижкою. Зрідка поглядаючи на Руслану, яка сушила волосся феном, жінка ввічливо всміхалася.

Раптом вони почули гонг. Руслана вийшла в коридор і ви­зирнула через вікно на подвір’я. Якийсь чоловік, тримаю­чи правою рукою дерев’яну палицю, злегка торкався нею блискучої (схоже, мідної) залізяки в лівій руці. Несподівано сильний дзвін голосною луною розкочувався навколо. То було запрошення на медитацію.

На центральному подвір’ї також прозвучав гонг, і сюди почали сходитися курсанти. Коли пані Небокрай та Вікторія підійшли з різних боків до входу, їх зустріла жінка-розпо­ряджувачка, завела в приміщення й мовчки показала на ки­лимки, на які вони мали сісти: Вікторія майже біля виходу, а пані Небокрай у перших рядах. Пізніше стало зрозумі­ло, що ближче до вчителя розміщувалися заслуженіші, які практикували медитацію не один рік, а далі – початківці.

Жіноча кімната для медитацій була довгою, але неширо­кою, й праворуч мала віконця. При вході лежали стоси поду­шок із поролону різної товщини, обшиті зеленою тканиною. Хто хотів, той брав їх, щоб підмостити під себе на килимку. Килимки також були з поролону, але обтягнуті рожевим.

На передній стіні зали висіли великі кольорові фотогра­фії із зображенням позолочених пагод, портрети знаних буддистів, колажі з листівок (як виявилося потім – від учнів, котрі надсилали свої подяки центру медитації). Перед тією стіною здіймалася невисока сцена, а на ній – поміст, біля якого на штативі чорнів мікрофон. Було зрозуміло, що там сидітиме вчитель.

Аліна зайшла до зали й також отримала своє місце на ки­лимку. Далеченько від перших рядів. Вона окинула поглядом приміщення – тут були тільки жінки. «А де ж чоловіки? – по­думала. – Для кого ж це я одягалась і фарбувалася? Навіть ні з ким пофліртувати!» Вона була вдягнена в чорне трико, яке щільно обтягало їй стегна й сідниці, та коротеньку червону кофтину без рукавів. Зверху накинула в’язаний сірий карди­ган, але одразу зняла його, тільки-но зайшла до зали.

На неї якось неначе осудливо витріщалися присутні. Майже всі вони були в тих дивних спідницях, яку й вона отримала при заїзді. Аліна навіть не думала надягати її, щоб не стати схожою на якесь недоладне опудало.

До зали заходили нові й нові жінки. Їх було дуже багато, килимки лежали надзвичайно тісно. Руслані, яка прийшла однією з останніх, дісталося місце біля стіни ліворуч, і вона дуже зраділа, бо любила в будь-якому натовпі триматися трохи осторонь. І до стінки можна буде притулитися, якщо замориться сидіти з прямою спиною та схрещеними ногами.

Руслана обвела поглядом присутніх. Європейок було мало. Переважали смугляві обличчя індійок, бліді з вузькими чор­ними очима японок і жовті з широкими вилицями азіаток. Вона дуже здивувалася такому інтернаціональному зібранню.

Зала, де медитуватимуть чоловіки, була набагато мен­шою й перпендикулярно прилягала до жіночої на самому її початку – там, де сидітиме вчитель (правим боком до кур­сантів і обличчям до курсанток). Широко розчинені двері об’єднували ці дві кімнати.

Як виявилося потім, це вперше на ретрит приїхало пред­ставниць слабкої статі набагато більше (десь аж понад п’ятдесят), ніж тих, хто належить до сильної (до двадцяти). Пані Небокрай, яка не витримала й зазирнула до сусідньої кімнати, замислилася над цим дивним явищем. Вона знала, що чоловіків у буддизмі завжди було більше і, на відміну від православ’я, зовсім не існувало жіночих монастирів.

Кожне явище щось означає, треба тільки його зрозуміти. Ма­буть, жінок притягувала своєю енергетикою головна буддистка й учителька центру, пані поважного віку, яка пересувалася в ін­валідному візку. Чи не останній це для неї ретрит? Хоча, може, навпаки – курсантки поділяться з нею своєю молодою енергією й підтримають її життя? Ніхто цього не знає. Та краще було би саме так. Бо в багатьох випадках повальний прихід жінок озна­чає майбутній занепад певного вчення.

Пані Небокрай сама ніколи не зацікавилась би меди­тацією, та на неї вплинув її чоловік, а вона була розумною, тому розділяла його захоплення, наскільки вистачало зді­бностей і часу. Пара жила дружно, й жінка боялася тієї миті, коли хтось із них піде з життя. Вона раптом уявила, як він або вона знімає обручку з руки… Краще про таке не думати! Добре ось так подорожувати чи просто дрімати поруч удо­ма перед телевізором, відчуваючи спокій і плин часу. Коли на неї насувалася, як ось зараз, хвиля розпачу через безви­хідь, сум і нещастя, котрі колись настануть, вона, втішаючи себе, згадувала відомий вислів, викарбуваний на внутріш­ньому обідку персня царя Соломона: «І це мине!»

Пан Небокрай сидів на килимку в першому ряду біля ве­личезного вікна, з якого відкривався прекрасний краєвид: уквітчана трояндами й бегоніями галявина була оточена підстриженими туями та тисами, що височіли суцільними стінами й утворювали закритий, але такий принадний про­стір із оксамитовим килимом газону. Посередині виблиску­вала різновисокими золотими маківками із гострими шпи­лями пагода. На такий тонкий вершечок і пташка не сяде.

Поступово в залах зібралися всі, хто прибув на ретрит.

І ось настала урочиста мить: нечутно ступаючи, до свого місця попрямував учитель, якого звали Пітер. Майже всі при­сутні були з ним знайомі, а новенькі уважно його розгляда­ли. Це був уже не молодий чоловік із сивіючими скронями, вдягнений у світлу сорочку (поверх якої синіла в’язана жилет­ка), й лунги в дрібну синьо-сіру клітинку. Високий, стрункий, усміхнений і якийсь… лагідний. Він не викликав трепету чи боязні, на вигляд здавався простим і доступним. Був босий. Ставши на коліна й повернувшись до портрета покійного вчителя, котрий заснував медитаційний центр у Бірмі (а по­тім його учні відкрили саме цей, у Англії), він кілька разів вклонився йому, після чого неспішно забрався на підвищен­ня й сів у позу лотоса, заховавши босі ступні під спідницею. Курсанти, склавши руки перед грудьми, завклонялися йому.

Про життя Пітера відомо було небагато, хоча той спеціаль­но й не втаював подробиць, просто нічого не розповідав, якщо не запитували. Знали, що колись він служив у Черво­ному Хресті, був у Афганістані й рятував російських солда­тів; жив у Швейцарії, але тепер назовсім поселився в цьому медитаційному центрі (десь нагорі в триповерховому будин­ку) та повністю присвятив себе місіонерству.

Хоча Руслана й погано знала англійську, але, побувавши одного разу на таких курсах (Пітер із перекладачем щовес­ни проводив їх під Києвом), приблизно вивчила їх сценарій: завжди однаковий і дуже простий.

Спочатку курсанти брали на себе нескладні зобов’язання: по-перше, всі десять днів не розмовляти між собою (мож­на було лише зрідка про щось запитати в учителя – дуже зручно, до речі, для організаторів ретриту); по-друге, до­тримуватися моральних правил – зокрема, не вбивати (на­віть комах!), не красти, не вживати наркотиків та алкого­лю, не брехати, дотримуватися целібату; по-третє, не вжи­вати після полудня твердої їжі (коли Аліна про це почула, то навіть злякалася). Щоправда, відносно їжі, яка була тут вегетаріанською, але дуже смачною, то обмеження в часі не стосувалися тих курсантів, які практикували медитацію вперше, тож Аліна могла їсти, коли завгодно й скільки влі­зе. Вона потім так і робила, дивуючись сама собі та трохи боячись потовстіти.

Після формальної процедури взяття на себе моральних зобов’язань курсанти прослухали своєрідну молитву, запи­сану на магнітофон старшою буддисткою центру, ученицею покійного засновника з Бірми. Вона звучала древньою мо­вою палі (якою записано всі буддистські тексти). У відповідь курсанти, склавши руки перед грудьми, хором промовляли: «Саду, саду, саду» – що на палі означало схвалення. Потім Пітер розповів, як відбуватимуться заняття.

Кілька днів він навчатиме їх медитації, що зветься Ана­пана і, практикуючи яку, курсанти лише слідкуватимуть за своїм диханням, відганяючи будь-які думки: вдих – ви­дих, і концентрація уваги на верхній губі, якої легенько торкається повітря. Коли в голові не буде вже жодних ду­мок, а дихання стане зовсім непомітним, хтось із них, мож­ливо, отримає знак: це може бути спалах світла, або якийсь звук чи ще щось – у кожного своє.

Після цього вони перейдуть до освоєння складнішої – Ві­пасани – й навчатимуться відчувати Анічу – себто мінливість, нестабільність усього, що нас оточує. Спостерігатимуть за тим, що відбувається у власному тілі, бо так найлегше за­фіксувати Анічу.

Лише в постійних змінах людина може бути впевнена, адже нічого сталого в житті немає, навіть думок, лише Ані­ча, Аніча, Аніча…

Медитації починатимуться о четвертій ранку. Аліні зда­лося, що вона не дочула. Цього не може бути – вона так рано ніколи не вставала!

Аліна приїхала сюди за рекомендацією свого наставника з йоги, якому повністю довіряла і який запропонував їй по­чинати самостійно навчати інших. Вона дала оголошення, і на її курси записалося кілька жінок. «Обов’язково маєш пройти Віпасану, хоча б один раз» – повторював їй учитель. Саме тому вона зараз тут, у найкращому медитаційному центрі Європи. Але поки що Аліна не розуміла, чому він найкращий і як їй влитися в цей дуже дивний колектив.

Вікторія, загітована сестрою, також уперше була на таких курсах. Її спокусила поїздка в Англію й те, що вона разом із подружжям Небокрай після засвоєння Анапани поїде до Лондона, де проведе залишок часу на екскурсіях і в магази­нах. Із сестрою та Аліною вони мали зустрітися вже в аеро­порту, щоб разом летіти додому.

Коли почалася перша медитація, Руслана відчула щось особливе, ніби впала в транс або її думки полишили голову й свідомість застигла в статичному спокої. На медитаціях у Києві вона такого не відчувала.

Це дивне явище жінка порівняла з тим, що пережила ко­лись у церкві.

Тоді вона стояла у Володимирському соборі біля колони й спостерігала, як віруючі підходили до батюшки сповідатися. Він покривав їм голови, нахилявся, уважно слухав, а потім щось казав.

Руслана ніколи не була на сповіді. Їй дуже хотілося приєд­натися до черги, але вона чомусь соромилась і побоювалася суворого бородатого священика. Ось він глянув на неї, й жін­ка ніби вловила його думки про те, що він усе знає про її наміри та страхи. Якусь мить вони дивились одне одному у вічі, й Руслана раптом перестала чути всі звуки: вона ніби відірвалася від землі – таким легким стало тіло. Це тривало, можливо, кілька хвилин чи десяток секунд. Цього вона не усвідомила, бо час ніби зупинився. Блаженний незрозумілий стан її свідомості був таким піднесеним, таким щирим, що його ні з чим не можна було порівняти!

Так само раптово жінка повернулася до дійсності. Зву­ки стали голоснішими, тривала служба, але Руслана відчула, що вже більше ніщо не тримає її в соборі. Вона трохи по­тинялася між колонами й вийшла.

І ось зараз у залі, переповненій представницями різних країн та континентів, Руслана вдруге відчула те дивне під­несення, якого не можна було точно описати словами. Вона навіть весь цей час просиділа в одній позі й не стомилася.

Після медитації всі розійшлися по своїх кімнатах і по­чали вкладатися спати. О дев’ятій вечора світло мало бути вимкнене. Руслана навіть не засвітила настільну лампу, шви­денько роздяглася й лягла. Вдома вона також рано засинала й рано прокидалася. До того ж, за київським часом уже дав­но пора було спати.

Італійка тихенько зайшла й також роздяглася та лягла, не вмикаючи світла.

Руслана зробила кілька дихальних вправ із Анапани, після яких завжди швидко засинала, й уже майже пірнула у солод­ке забуття, як раптом сусідка голосно захропла. У Руслани сон як рукою зняло.

Звичайно, вона могла здогадатися, що така огрядна й не­молода жінка обов’язково хропітиме! Вкотре картала себе за недалекоглядність. Вона ж могла попросити, щоб її поселили з якоюсь молодою дівчиною, хоча б із Аліною. Юнки сплять тихенько, нечутно дихаючи. Потім згадала, що зі знайомими тут намагаються не селити (можливо, щоб не розмовляли).

Руслана спробувала медитувати, але їй ніяк не вдавалося. Вона затулила вуха ватою, але й це не допомогло. Намацала на тумбочці фен і трохи постукала ним об стіну. Даремно. Італійка хропіла, як трактор.

На ранковій медитації Руслана вже не відчувала духовного піднесення. Їй муляли власні ноги, вона ніяк не могла віднай­ти зручну позу, потім підклала під спину поролон й оперлася об стіну. Жінка не виспалася й виглядала сердитою, розумію­чи, що курси ці для неї будуть втрачені, якщо вона не віднай­де душевного спокою.

Почала розглядати інших.

Навскоси від неї медитувала схожа на арабку сувора жінка з волом на шиї, яка постійно піклувалася про двох камбоджі­йок, що сиділи зараз на стільцях у кінці зали (коліна вже не гнуться, щоб опуститися на килимок). Одній із них, мабуть, уже за сімдесят. Волосся не зовсім сиве, а якесь строкате. Оби­дві босі. «Боже мій, колись і ми такими будемо!» – жахнулася Руслана.

Праворуч сопіла якась руда лахудра. В неї були руді не лише розпатлані кучерики, а й туніка, й лосини, й вовняна кофта з широкими горизонтальними смугами. Ніс мала та­кож якийсь рудий, весь у пігментних плямах.

За нею мішкувато застигла на килимку жінка в чоловічих брюках і сорочці, з дуже короткою стрижкою. Коли вона зайшла сюди вперше, Руслана дуже здивувалася, подумав­ши, що то чоловік. Може, лесбійка?

Західноєвропейок дуже просто вирахувати. Швейцарки, німкені, австрійки майже всі дуже некрасиві. Хоча вони пере­важно мають великі сірі очі, але й величенькі носи, як і роти, риси облич неправильні, вираз – непередаваний.

Майже всі незнайомі люди, коли їх велика група, спершу здаються не дуже симпатичними, деякі навіть страшкувати­ми. Але потім звикаєш до них, і дехто вже видається милим і приємним.

Перед сніданком Вікторія та Аліна як новачки ділилися одна з одною своїми враженнями.

– Я вже про все передумала, всіх друзів і рідних згадала, – розповідала Аліна. – Потім ледь не заснула.

– А я розплющила очі й спостерігала за тобою, навіть заздрила, бо ти й віями не ворушила – була така зосередже­на, – похвалила її Вікторія.

Аліна засміялася:

– Я ж займаюся йогою, тому довго можу сидіти в позі ло­тоса, але розум свій заспокоїти так і не вдалося: думки ширя­ли в свідомості, як птахи в небі.

– Цікаво, як інші? Невже хтось може досягти такого ста­ну, що в голові не залишиться жодної думки?

– Це неможливо перевірити. Може, тому ніхто нікому ні­чого й не розповідає.

Раптом до жінок підійшов пан Небокрай, сердито глянув на них і підніс вказівний палець до губ. Вони й забули, що розмовляти не можна, – приснули сміхом, закриваючи об­личчя, й розбіглися в різні боки.

Почався рясний дощ. Невдовзі прозвучав гонг, запрошую­чи на сніданок. Вервечка курсантів під парасольками потягла­ся до їдальні. В приміщенні – довгому й вузькому – столики для жінок були розміщені ліворуч, а для чоловіків – праворуч. За наїдками кожна стать також підходила з різних боків, як і для миття посуду: дві раковини тулилися до протилежних стін. У їдальні було самообслуговування. Їжу готували ті самі ста­ренькі жінки, які зустрічали новоприбулих учора. Лише шеф- кухар була молодшою, вона власноруч винесла й поставила посеред столу величезну тацю з рум’яними млинцями, на­чиненими грибами.

Страви тут були найрізноманітніші: дуже багато різних сала­тів, каш, французьких та швейцарських сирів, супів і фруктів. Найбільшою популярністю у старожилів (а потім і в новачків) користувався по-особливому приготовлений, хоча й надзви­чайно гострий рис із підливою. Заправку цю робили з суше­них плодів манго, перцю, оливкової олії й ще чогось, чого не вдавалося відразу розпізнати. Висушені, а потім замочені в олії інгредієнти привозили в герметичних пакетиках кур­санти з Бірми. Цю страву можна було вважати візитівкою буддистської кухні.

Вікторія взяла собі локшину з сочевицею, йогурт із горі­хами й яскраво-зелений японський трав’яний чай. Сіла на­впроти дивної білявки, яка завжди ходила з застиглим ви­разом обличчя і відстороненим поглядом. Зараз вона також дивилася кудись крізь стіни й майже нічого не їла. Ніс і пові­ки в неї були яскраво-рожевими, худа шия – з глибокими го­ризонтальними складками, гострі ключиці випирали якось беззахисно. І при цьому неприродно стирчали дуже великі, ніби силіконові, груди.

Вікторія відвела погляд від жінки й почала снідати. Все було надзвичайно смачним, вона ледве стрималася, щоб не побігти за добавкою. Згадала, як сьогодні вранці сиділа на лавочці біля свого корпусу й дивилася на золоту пагоду. Рап­том один із її шпилів спалахнув яскравим синьо-фіолетовим світлом. Жінка затамувала подих від несподівано радісного переживання. Хотіла сфотографувати, але не встигла. По­тім майже всі шпилі маківок пагоди засвітилися біло, жовто, рожево, але вже не справили на неї такого враження, як той перший колір індиго, що послав їй сонячний промінчик че­рез тонку кришталеву лінзу. Сьорбаючи з чашки трав’яний напій, Вікторія знову згадала покійну маму, за якою завжди сумувала. Цей біль передбачуваної, але такої несподіваної втрати ніколи не полишав її.

Невдовзі після похорону на мамину могилку прибилася сіренька кішка. Загрібала лапками півники, що їх саджали сестри, нишпорячи поміж рук, ніби намагалася допомогти, але насправді заважала. Коли зібралися їхати додому, кіш­ка побігла попереду й заскочила в машину. Її ледве вдалося звідти витягти – за повір’ям нічого не можна брати з кладо­вища. Та все ж Вікторія, дивлячись у некліпаючі зеленкуваті очі кішечки й пропонуючи тій якесь сухе печиво, пообіця­ла: «Я тебе завтра заберу». Вони поїхали, а кішка нерухомо сиділа й дивилася їм услід. Ні назавтра, ні пізніше вони її більше не бачили. Вікторія все шкодувала за тією сіренькою тваринкою. Можливо, то був привіт від мами? Але не могла ж вона перевтілитися в неї?! До того ж матуся не дуже лю­била кішок.

Вікторія так розчулилася, що ледве стримувала сльози. Їй було шкода і матусю, й усіх живих, у кожного з яких свої страждання, й ось цих стареньких, особливо матір ценру Саяму-джи, яка зовсім не могла ходити. Краще звільнитися від круговороту народжень і смертей. Досягти просвітлення й більше не перевтілюватись. Але й шукати шлях позбавлен­ня від страждань у постійних медитаціях із дня в день… Чи варто віддавати життя буддизму? Навіть якщо припустити, що це єдине правильне вчення. І буддисти ж заперечують на­явність душі, а Вікторія була християнкою. Хоча медитації дійсно корисні, заспокоюють розум, позбавляють болючих негативних емоцій, але періодично ті стають ще яскравіши­ми, як ось її туга за мамою…

Сильний дощ знову забарабанив по даху їдальні й від­волік Вікторію від сумних думок. В обідній залі сиділи лише поодинокі курсанти. Жінка зібрала свій посуд і подалася його мити. Витерши й поскладавши чисті тарілки зверху на такі самі за розміром, вийшла з помешкання й сіла на ла­вочку навпроти офісу.

На другому поверсі просто над ним розміщувалася бібліо­тека, де вечорами збиралися помедитувати місцеві мешканці й ті, хто жили неподалік, – вони, як правило, приїжджали машинами й вишиковували їх на паркувальному майданчи­ку перед великим садом, за яким власноруч доглядав Пітер. Це було його нинішнє хобі, оскільки попереднє – захоплен­ня буддизмом – стало професією, навіть способом життя.

Коли відбувалися лекції в основній медитаційній залі, групка чоловіків і жінок – російськомовних курсантів, які погано розуміли англійську, – збиралася саме в бібліоте­ці. Тут вмикали магнітофон, і тоді в затишному камерно­му приміщенні лунав голос пана Небокрая, який виконував обов’язки перекладача на таких лекціях у Києві.

Крім українців, на ретриті були ще й курсанти з Росії, Білорусі, Казахстану, Молдови. Більшість із них добре воло­діла англійською, але частина все ж таки приходила послу­хати лекції в російськомовному варіанті, бо міжнаціональну мову колишніх радянських республік вони сприймали кра­ще. Перший дискурс тут був якраз про прив’язаності люди­ни, зокрема, до матері. Вікторії знову захотілося плакати, вона ледве стримувала сльози, сумуючи за матусею.

У перервах між лекціями, медитаціями та відвідуванням їдальні курсанти блукали по саду, не звертаючи уваги один на одного. Сад цей був дійсно «англійський»: із догляну­тим газоном, розділеним акуратними доріжками, з безліччю хвойних дерев і кущів, розбавлених декоративними рослинами, ягідниками та фруктовими насадженнями; з рукотворним ставочком із водяними ліліями.

Дехто ж намотував кола навколо золотистої пагоди, обса­дженої різнобарвними бегоніями. Неподалік квітував розарій, аромат якого долинав навіть у відчинені вікна помешкань.

Особливо свідомі шукали собі якогось заняття: хтось із жінок прополював квіткові клумби та грядки на городі, хтось мовчки допомагав на кухні, жаліючи стареньких ку­харок, хтось збирав яблука в саду. Чоловіки ж переважно або сиділи й пили чай чи холодні напої в їдальні, або – для підтримки фізичної форми – дуже швидко й енергійно кро­кували доріжками саду, серйозними намедитованими по­глядами дивлячись уперед і не звертаючи уваги на таких самих, як і вони, моціонників.

Вікторія скрізь ходила з фотоапаратом. У саду вона випад­ково натрапила на Пітера, який обрізав відцвілі троянди. Він поцікавився її успіхами в медитації, а вона запитала, хто йому допомагає доглядати за садом і чи не може вона тут щось про­сапати. Пітер подякував і сказав, що доглядає сам, чим надзви­чайно здивував жінку, бо сад був дуже великий. Вона попро­сила дозволу його сфотографувати. Вчитель лагідно всміхався в об’єктив. Пізніше увіковічнила Пітера ще й із яблуками в ру­ках, які той назбирав у саду, пообіцявши вислати знімки. По­тім надибала на секатор, який лежав прямо на доріжці газону, й почала обрізати сухі пагони на клумбах.

Раптом згадала, що сьогодні їй знову наснився Віктор – її перше та єдине нерозділене кохання (жінка так і не ви­йшла заміж). Цього разу він її цілував – у щоки, а потім навіть у губи, але вона не відчула фізичного задоволення, а лише якусь психологічну втіху. Вікторія замислилася. Чому він так часто й стільки років їй сниться? Оце так психотравма – отже, вона досі її не зжила!

Щодня після обіду відбувалися так звані інтерв’ю, на яких Пітер, запрошуючи на сцену по п’ятірці курсантів, розпитував про їхні досягнення в медитації та відповідав на нечисленні за­питання. Це був єдиний час, коли слухачі могли подати голос. Наділивши увагою кожного, хто сидів перед ним на сцені, вчи­тель проводив таку собі майже індивідуальну п’ятихвилинну медитацію. Дивно, але дуже багато буддисток прибули з Бір­ми, щоб послухати англійця Пітера. Путі Господні несповідані. Немає пророка на своїй землі!

Аліну надзвичайно вразило те, що Пітер вивчив імена всіх і жодного разу не помилився, запрошуючи на інтерв’ю. Кар­мен – сива старенька на тоненьких ніжках, Лючі – флегма­тична молода дівчина. А в декого імена були такі, що й не ви­мовиш. Та ось він покликав: «Наташа», глянувши на смугляву немолоду індійку. Жінка підвелася й попрямувала до сцени. «Все-таки помилився!» – подумала Аліна…

Позбавлена нічного сну, Руслана вирішила надолужувати втрачене вдень і у вільний час поспішала до своєї кімнати. Але щоразу італійка теж приходила відпочити й уже через п’ять хвилин хропіла ще голосніше, ніж уночі. Можливо тому, що не знімала корегуючої білизни, яка здавлювала її товсте тіло.

Руслана мало не плакала. Весь шарм цього ретриту, всі по­зитивні емоції, всі надії чогось досягти на медитаціях зійшли нанівець. Вона не знала, що їй робити. Пожалітися організа­торам не мала можливості, бо не знала англійської, помочі від Небокраїв чекати було марно. Доводилося терпіти й рахувати дні до закінчення ретриту, яких залишалося ще дуже багато.

Якось опівночі, не витримавши хропіння сусідки, Руслана вдяглася, взяла кофту та плед і попростувала до медитаційної кімнати. Та її спіткала невдача – приміщення було зачинене.

Тоді вона рушила до саду, знайшла довгеньку лавочку зі спин­кою й примостилася на ній. Але в боки муляло й під голо­ву нічого було підкласти – вузький дерев’яний підлокітник врізався в шию. Тривожили й нічні звуки: шелестіли листям кущі та дерева, ніби під чиїмись невидимими ногами хрусті­ли опалі гілочки, шурхотіли крилами пташки. Який там сон! Ще й дощ почав накрапати.

Руслана зібрала з лавки своє лахміття й пішла до котеджу. Знову лягла в зручне кубельце й спробувала заснути. Це їй майже вдалося. Та раптом вона прокинулася від власного – якогось утробного – крику (мабуть, їй щось страшне прима­рилось). Сусідка теж розбуркалася й невдоволено застогна­ла, а Руслана, тамуючи сполохане серцебиття, сіла на ліжку. До біса такі нерви! Користі від ретриту жодної, тільки шкода здоров’ю! Вона пошепки прочитала «Отче наш», потім уста­ла й вийшла в коридор. Дивно, тут дуже піклуються про те, щоб люди були не голодні, а от щоб висипалися… Глянула на свої ноги й розсміялася: одна шкарпетка – біла, а друга – червона (забула їх зняти, як прийшла з саду, а вдягалася ж у потемках).

Вікторії також не подобалося мешкати з чотирма сусідка­ми – вони були з Японії та Сінгапуру й постійно щось прали, розвішуючи свої лахи в кімнаті, хоча в підвалі була сушиль­ня. Вікторія ж страждала на алергію через пральні порошки, їх запах викликав у неї сльози й кашель. Ще й вікна не від­чинялися! Кондиціонер теж не рятував від стійких ароматів. Та вона вмовляла себе не перейматися цим, потерпіти, адже скоро вже поїде до Лондона.

Небокраї ж навпаки вже шкодували, що запланували цього разу пройти лише медитацію з Анапани й не зали­шатися на Віпасану. Але в англійській столиці вже було за­мовлено готель і деякі екскурсії, тож відступати виявилося запізно. Пані Небокрай, до речі, жила привілейовано – сама в маленькій кімнатці в прибудові, що межувала з їдальнею. І віконце тут було нове, пластикове, й відчинялося у бік ку­курудзяного поля, що прилягало до буддистського обійстя. Перед від’їздом до неї постукав її чоловік і попросив до­помогти вибрати лунги, які йому запропонував Пітер. Вона попростувала за ним. Виявилося, смаки в них збіглися, вони обрали одну і ту саму матерію.

Аліна свій стрес від мовчання й дивної усамітненості се­ред такої кількості людей заїдала тістечками, тортами та швейцарськими сирами. Їй було надзвичайно складно не по­рушувати розпорядок.

Вона взялася у вільний час виконувати асани, довго стояла на голові й енергійно робила розтяжки. Особливо полюбля­ла займатися цим у бібліотеці перед дискурсами, коли там перебували тільки поодинокі відвідувачі.

Молода жінка була екстраверткою й на всіх дивилася зацікавлено, особливо на юнаків, хоча й була заміжньою. Її чоловік (значно старший за неї) не дуже переймався ко­роткочасними, як правило, захопленнями дружини. Аліна заперечувала те, в чому він її підозрював, а той казав: «На­бігаєшся й усе одно до мене повернешся!» Винайнявши для дружини квартиру в центрі Києва, сам залишився в рідному провінційному місті, де мав невеличкий бізнес. Приїздив до столиці не дуже часто, тому його молодиця могла сповна насолоджуватися своїм утаємниченим життям.

Аліна помітила, що чорнобровий казах Тимур накинув на неї оком, і життя в центрі одразу стало для жінки значно цікавішим. Одного разу, коли вони опинилися в бібліотеці лише вдвох, Аліна зачепила хлопця:

– Як тобі тут – подобається?

– Я на таких курсах уперше, ще не зрозумів, – радісно відгукнувся юнак. Мабуть, мовчанка і йому допекла.

Але тут до кімнати зайшли дві жінки, й порушники по­рядку замовкли, по-змовницьки перезирнувшись.

Відтоді вони не випускали одне одного з поля зору, частенько ховалися в глибині саду за хащами й, побоюючись, чи не йде хто, уривчасто віддавалися забороненому спілкуванню. Потім із винуватим виглядом поодинці поверталися на подвір’я центру.

Після того, як Небокраї з Вікторією подалися до Лондона, Аліна взагалі перестала стримуватися. Вона вже не тільки не приховувала своєї зацікавленості Тимуром, а й ходила скрізь у відвертому одязі (дві валізи привезла з собою, тож мала по­красуватися в усьому, щоб потім не казати, як героїня у відо­мому фільмі, що якесь плаття залишилося «не одьованим»).

Між тим до бібліотеки на дискурси почало приходити де­далі менше людей. Руслана також почала їх пропускати, бо раніше вже слухала ці лекції в Києві. Та якось до неї підій­шов один із розпорядників курсів і англійською навпіл із ла­маною німецькою сказав, що не годиться залишати наодин­ці чоловіка й жінку (мав на увазі Тимура з Аліною). Це було проти правил центру. Він попросив Руслану не пропускати дискурси. Жінка обурилася, але нічого не сказала, лише по­думала: не вистачало ще їй бути наглядачем!

І все ж таки того вечора пішла до бібліотеки. Вікна там не світилися, але перед сходами на другий поверх вона по­бачила дві пари черевиків: одні – чоловічі, другі – жіночі. Довелося підніматися нагору.

Коли жінка прочинила двері, за якими чувся магніто­фонний запис, вона побачила в напівтемному приміщенні на підлозі обмотаних пледами Аліну й Тимура. Вони лежа­ли дуже близько одне до одного, аж торкаючись боками, як оселедці в банці. Підлога в бібліотеці м’яко відливала світлим ковроліном. Поруч із Аліною стояла чашка з чаєм. «Лише наші люди можуть так чинити, – прийти сюди з на­поєм, – подумала Руслана. – Ця бібліотека, мабуть, уперше побачила чашку».

Руслана ввімкнула світло й попростувала до протилежної стіни. Там вона сіла, спершись на двері в комору, і також прикрилася пледом – їх тут було багато, як і поролонових подушок, залишених місцевими мешканцями, які мали ме­дитувати в бібліотеці десь через годину.

Парочка ніяк не відреагувала на появу Руслани, ніби й не помітила її. Двоє продовжували тихенько розмовляти, але лекція звучала голосніше, тож неможливо було почути, про що вони говорили.

Руслана прикрила повіки й неуважно слухала голос пана Небокрая. Він оповідав про істот, які звалися земними якха­ми й були невидимими велетнями та могли літати в повітрі; вони намагалися досягти нірвани, але їм ніяк не вдавалося. Зате вагітна жінка на ім’я Калі, яка стояла на балконі та випадково почула їхню розмову про те, чого навчав Будда, одразу отримала першу ступінь просвітлення – Сотапану… Схожих легенд у буддизмі дуже багато, ними пересипані всі лекції – можливо, для кращого засвоєння.

Магнітофон замовк. Аліна з Тимуром не ворушилися, втупившись двома парами чорних очей у Руслану. Жінка підвелася й вийшла.

Після Анапани з центру поїхали багато курсантів. Стало вільніше і в медитаційних кімнатах, і в їдальні, й у житлових корпусах. Одного дня Руслану приємно здивувала італійка: вона раптом почала збирати валізу. Через кілька хвилин прийшла Ельза й мовчки чекала, доки та пакувалася.

Потім жінки подалися геть, жестами попрощавшись із Рус­ланою, яка не йняла віри своєму щастю – їй хотілося по­кружляти по кімнаті, але тут ніде було розвернутися. Тож вона просто впала спиною на ліжко, засміялася і вдихнула на повні груди – Аніча!

Та на обіді в їдальні Руслана знову побачила італійку – та не поїхала додому, а переселилася до іншої кімнати. Як з’ясува­лося згодом – до тієї, де раніше мешкала пані Небокрай.

Аліна ж на Віпасані – медитації мудрості й інсайту – до­бросовісно намагалася зрозуміти, що саме змінюється в її тілі. Вчитель сказав, що насамперед слід звернути увагу на маківку голови. Кожен там відчує щось своє, або й зовсім ні­чого. У Аліни засвербіло в тім’ячку, а згодом і по всій поверх­ні волосяного покрову. Потім минуло. Далі треба було при­слухатися, що відчуваєш на обличчі від чола до підборіддя, на шиї, руках – від плечей до долонь, на спині, грудях, ногах… А опісля знову слід було повернутися до вершечка голови й звідти «дивитися», що відбувається в тілі. Ось закололо в паль­цях лівої руки – потім відпустило, стало гаряче в ступнях – по­тім заспокоїлося, щось запекло в голові… І що? Що конкретно це їй дає? Навіщо ця медитація? Вона не розуміла. Можливо, стала трохи спокійнішою, але хіба мудрішою? Полинула дум­ками до приємнішого – згадала про Тимура. Відчула, як щось залоскотало внизу живота. Аніча!

Після вечірньої медитації Руслана пішла до саду, сіла на ту лавку, де колись намагалася заснути, й почала спостерігати за одинокими постатями, які блукали садом. Здається, люди стали ще зосередженішими, ніж на початку курсів, деякі хо­дили з застиглими, як у мумій, обличчями – аж страшно було дивитися. Та й сама Руслана заспокоїлася, її емоції втихоми­рилися, спати ніхто не заважав, Аніча все змінила на краще.

І все ж перед сном Руслана більше практикувала Анапа­ну, ніж Віпасану: вдих – видих, відчуття подиху під носом і жодної думки в голові. Але вдих, а потім видих – це також Аніча, також нестабільність. Нічого немає вічного. Все йде, все минає, і краю немає. Отже, Тарас Шевченко знався на Анічі, хоча й не був буддистом!

Перед закінченням курсів зубастенька Ізольда водила всіх охочих невеличкими групками на екскурсію в пагоду. Виявля­ється, на її оздоблення пішло дуже багато справжнього золота (у вигляді сухозліток), яке пожертвували учні: багаті англійці та японці. Всередині ця восьмигранна споруда з дверима у кожній стіні, але без вікон, мала кімнатки для медитацій, у яких вміща­лося по одній людині. В центральній на високій стелі відблиску­вали чи то вітраж, чи то мозаїка. Портрети Будди та його учнів були прикрашені квітами й підсвічувалися безліччю лампочок. Тут медитувала Саяма-джи. Сюди її привозили на своєрідному «мама-мобілі» зі скляними бортиками й дахом.

У ці теплі осінні дні матір центру часто можна було по­бачити й на закритій веранді невеличкого будиночку, в яко­му вона мешкала. Якщо таке траплялося, курсанти складали долоні біля грудей, вклонялися й мовчки стояли деякий час, відчуваючи несподіваний трепет у серцях, який відбивався на їхніх обличчях, струменіючи з очей через захопливі по­гляди й повертаючись у душі відчуттям причетності до чо­гось світлого, піднесеного, майже святого.

І ось настав останній день курсів – надзвичайно сонячний. Після обіду вже можна було розмовляти, й Руслана дуже здивувалася перемінам у людях. Дехто змінився настільки, що його не можна було впізнати. Та, власне, змінилися всі – це вже були не застиглі маски, а веселі й усміхнені обличчя. У курсантів не закривалися роти, всім хотілося наговорити­ся, особливо після десятиденного голосового посту. Аніча проявлялася в беззаперечній своїй повноті.

Усіх запросили до зали на перегляд фільму про Бірму та Індію. Руслана на собі відчула, як діє вміла пропаганда. Хоча вона й не схильна була до навіювання, але й на неї справи­ли велике враження і красиві пагоди, й молода, ще чорня­ва Саяма-джи з разком перлин на шиї, яка щось говорила своєму вчителю, а той схвально кивав головою, і маленькі хлопчики в яскраво-оранжевому вбранні, яких посвячували в ченці. Раптом на екрані з’явилися тоді ще зовсім юні, а нині вже літні знайомі – Ельза, Ізольда, дехто з курсантів. Вони тоді разом подорожували Індією.

Після фільму всі були збуджені, радісні. Багато хто фото­графувався, особливо японці. Одна китаянка підійшла до Пітера зі светром і приклала одежину до його спини, але ви­явилося, що вчителю вона замала. Дехто просив передати по­дарунки Саямі-джи – вовняні шкарпетки чи пуховий шалик.

Старожили центру дарували новеньким шарфи та лунги. Аліні, яка цього ранку була одягнута в сіру футболку із зо­браженням величезного червоного серця, що швидше нагаду­вало сідниці, дісталися аж двоє лунгів, хоча вона й не хотіла їх брати, та відмовити було незручно. Широкий же бузковий шарф залюбки взяла. Руслані (як старшій) дали темно-фіоле­товий, але в неї такий самий був удома, тому вона відмовила­ся. Взяла легенький шовковий прозоро-жовтий.

Шеф-кухар попрямувала до киянок із фотоапаратом:

– Ви такі красиві! Можна я вас сфотографую?

– Можна, – відповіла Аліна, хоча їй цього й не хотілося.

Руслані прохання також не припало до душі – вона могла виглядати поруч із молодою дівчиною не надто симпатично.

Підійшла індійка й відрекомендувалася:

– Наташа.

Аліна від здивування завмерла з відкритим ротом: «Усе- таки Пітер не помилився!»

– А чому вас так назвали? – не втрималася.

– Мої батьки дуже любили Льва Толстого, – зі сміхом від­повіла та.

Руслана глянула на руду лахудру, яка взула ще й руді чо­бітки. Її обіймала жінка, яка раніше була відлюдькуватою та суворою, а зараз щось голосно розповідала тій і сміялася. Перевела погляд на чоловіків, які утворили окремі групки й, активно жестикулюючи, щось обговорювали. Дивно, як усе змінилося!

До Руслани підійшла Лізі з кантону Берн, що в Швейца­рії, й почала розпитувати про Україну. До них приєднався Фріц із Мюнхена. Розмовляли, звичайно, німецькою.

Кармен виявилася з Аргентини, а Марго – австралійкою, яка мешкала зараз у Канаді, але по півроку жила тут (як того дозволяла віза), винаймаючи квартиру неподалік центру. Мо­лода дівчина із завжди напіввідкритим ротом на ім’я Міха­ель жила в Ізраїлі й мріяла приїхати до Лондона навчатися на юриста. Японка з іменем, яке було дуже важко вимовити, не те що запам’ятати, поправляла комірець на сорочці висо­кого юнака, піднімаючись навшпиньки. Виявилося, то були мати й син.

Руслана тут відчула зсередини, що таке община. Дехто був настільки прив’язаний до цього центру, що не уявляв без нього свого життя. Наприклад, Марго, котра вже 20 років поспіль сюди приїжджала. Доживши до шістдесяти літ, вона не мала ні чоловіка, ні дітей. «Але в мене багато друзів!» – завершила розповідь про себе. Як це по-європейськи – сказавши щось не дуже оптимістичне, одразу ж виправитись більш утішним!

Новачків запрошували приїздити ще. Особливо пере­ймався цим Пітер. Він цікавився, чи побачить їх знову та доброзичливо дивився на Аліну, мабуть, простивши їй і Тимура, й те, що вона не завжди чекала, доки він покине приміщення після медитації, а першою зривалася й бігла геть, і майку-алкоголічку, в яку вона вирядилася вчора й сві­тила своїм тілом, викликаючи обурення в жінок.

Багато хто вже пакував валізи, прощався й вирушав до­дому. Але основний від’їзд було заплановано на ранок на­ступного дня. Майже всі взялися за пилососи, відра й ган­чірки для прибирання, бо така тут традиція – кожен після себе мав навести порядок.

Аліна й Тимур, хоча й раніше розмовляли, та зараз уже могли не критися, тож насолоджувалися товариством одне одного, пили каву за столиком у дворі перед їдальнею й до­мовлялися далі спілкуватися по скайпу. Аліна вдруге сходи­ла за кавою, прихопивши ще й папайю та тістечка з кремом. Тимур мав від’їжджати вдосвіта, тож у них залишався остан­ній вечір і вони не мали наміру витрачати його на загальний суботник. Втекли до саду, подалі від витрішків курсантів та працівників центру.

Після останньої медитації вранці наступного дня Алі­на й Руслана раптом зрозуміли, що їх ніхто не збираєть­ся везти в аеропорт. Вони самі мали подбати про себе. Це їх трохи засмутило. Хоча літак відправлявся до Києва в другій половині дня, треба було поспішати. Їм порадили таксі доїхати до станції, а далі – потягом до аеропорту. Коли жінки вже сиділи в автівці, всі, хто був на подвір’ї, вишикувалися в ряд і, щиро всміхаючись, махали їм рука­ми. У Аліни й Руслани знову покращився настрій: Аніча, Аніча…

Дорогою додому Аліна почувалася дивно: ніби сама себе обдурила. Вона вже жалкувала, що повелася як неслухняне дівча, що не виконувала на курсах майже жодних правил. Навіщо витратила свій час і гроші на якісь витребеньки, на непотрібний флірт із Тимуром? Що доводила тим добрим стареньким жінкам, хизуючись перед ними стрункими ніжка­ми у чорних лосинах і гарячо-червоною помадою на вустах?

Згадувала якісь цитати. Про те, що немає більшого горя, ніж неприборканий, неконтрольований, неспостережений, невгамо­ваний ум. А щастя людині приносить саме приборканий, контр­ольований, спостережений, вгамований… Подібно до того, як вітер не може вирвати скелю, так само й Мара (демон-спокус­ник) не може перемогти того, хто живе, не шукаючи задово­лення, хто здержливий у своїх бажаннях, стриманий у їжі, хто охоплений духовним устремліням і наповнений енергією.

У Аліни було таке відчуття, ніби вона втратила щось важ­ливе. Якби вона мовчала всі ці десять днів, якби сумлінно медитувала, а не думала про чоловіків – тоді точно не по­чувалася б настільки винною. Їй раптом захотілося поверну­тись у часі назад – до початку ретриту – й усе зробити як слід.